Розділ «Частина І»

Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника


Передмова


Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини…

П. Болбочан. 10 січня 1919 р.

В історії національно-визвольних змагань українського народу 1917–1921 рр. є чимало непересічних постатей, контроверсійно оцінених сучасниками, — суперечки навколо них тривають і досі. Серед них — Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України, притаманні нашим політикам періоду визвольної боротьби. Ці суперечності й сьогодні недостатньо усвідомлені суспільством, не на всі запитання того часу ми маємо відповіді… А значить, висвітлення долі полковника П. Болбочана і особливо обставин його трагічної загибелі стануть ще одним кроком на шляху до нашого розуміння причин, які перешкодили українцям побудувати власну державу.

Низка дослідників називає полковника П. Болбочана авантюристом, чия діяльність нібито призвела до поразок на фронті. Спростувати таку точку зору, яка ґрунтується переважно на спогадах заангажованих політиків, стало можливим завдяки залученню більш широкого кола джерел, в тому числі матеріалів слідчої та судової справ П. Болбочана. Вони дозволили об’єктивно та неупереджено проаналізувати загальну ситуацію в Армії УНР, а також конкретні факти й події, що призвели до трагічної загибелі талановитого українського воєначальника.

* * *

Досліджуючи життєвий шлях та військову діяльність Петра Болбочана, автори пропонованої читачеві книги звернулись до документів Центрального державного воєнно-історичного архіву Російської Федерації, в якому зберігаються дані про проходження ним військової служби в російській армії; окремих справ Державного архіву Російської Федерації, де серед документів денікінської контррозвідки було віднайдено листування, присвячене діяльності та загибелі П. Болбочана, долі його близьких в еміграції; матеріалів слідчої справи та протоколів допитів П. Болбочана і свідків у справі так званого «повстання отамана Болбочана», які зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади України[1]. Ці документи вперше вводяться у науковий обіг. Використано також рукописи праці «Тернистими шляхами во ім’я держави» й особисті записи хорунжого Окремої Запорізької дивізії, згодом — сотника Запорізького корпусу, старшини для доручень і писаря при штабі 1-ї Запорізької бригади Степана Цапа, та документи, скопійовані полковником Армії УНР О. Шаповалом, які зберігаються у двох колекціях: Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України та Архіві всеукраїнської громадської організації — Союзу гетьманців-державників [2].

Автори висловлюють подяку П. Брицькому, В. Волченку, І. Горі, М. Дядюк, С. Кокіну, Н. Маковській і Г. Порохнюк за допомогу у підготовці монографії. Вони щиро вдячні за слушні поради в процесі роботи Т. Геращенко, А. Кентію, О. Кучеруку.

У подіях 1917–1918 рр. в Україні військові формування під командуванням П. Болбочана відіграли помітну роль у звільненні української землі від більшовицької окупації, а згодом вирішили успіх протигетьманського повстання на Лівобережжі. Послідовно відстоюючи державницьку позицію, П. Болбочан опонував політичному курсу Директорії УНР, не бажаючи миритися з радикальним соціалізмом її лідерів, який вів до деструкції у військовій справі та суспільно-політичному житті. За підозрою у намірах здійснити державний переворот полковник П. Болбочан був розстріляний. Сам факт розстрілу вплинув на переоцінку свого ставлення до Директорії багатьма українськими військовими та політичними діячами. Одразу слід зауважити, що в ситуації, яка склалась і привела до трагічних наслідків, не останню роль відіграло оточення як Головного отамана С. Петлюри, так і П. Болбочана, а також специфічний характер правових відносин, яким супроводжувалась діяльність вищого військового командування Директорії.

Петро Болбочан, як і більшість старшин Армії УНР, пройшов вишкіл у російському війську. Початок українських визвольних змагань у 1917 р. він зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько-політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан був перш за все державником, він прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети він присвятив той короткий відрізок часу, який йому відвела доля.


Факти біографії


Петро Федорович Болбочан [3] народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу [4] Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім’ї священика. Родина була незаможною і не мала жодної земельної власності (Док. № 1). Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 6 серпня 1905 р. майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища1. Як писав у своїх спогадах полковник Армії УНР М. Середа, в училищі, переважну більшість юнкерів якого складали українці, П. Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Проте гурток існував недовго. Начальник школи полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою П. Болбочану 2, хоча подібні вияви національної самосвідомості на той час для більшості українських юнаків могли обернутися виключенням з навчального закладу, а нерідко й ув’язненням.

У 1909 р. після закінчення училища П. Болбочан у ранзі підпоручика зі старшинством був відряджений у 38-й піший Тобольський полк — одну з найстаріших військових частин, засновану в 1703 р.[5] Протягом року він тимчасово виконував обов’язки завідувача мобілізаційної частини, а через рік — у 1911 р. був призначений тимчасово виконувачем обов’язків завідувача школи прапорщиків та тимчасово виконувачем обов’язків полкового ад’ютанта. У 1912 р. переведений в ранг поручика3. Протягом двох років (1911–1913 рр.) П. Болбочан керував командою розвідників і ще півроку — кулеметним підрозділом полку. Напередодні Першої світової війни його було призначено полковим ад’ютантом 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича. У своїй статті «Полковник Петро Болбочан» С. Шемет, один з активних учасників українського визвольного руху, зазначав, що командував цим підрозділом полковник генштабу М. Ейгель — видатний військовий теоретик, автор підручників з тактики та фортифікації, за якими вчилися в багатьох російських військових школах. На думку С. Шемета, «служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою» 4. П. Болбочан готувався вступити до Військової юридичної академії, але його плани перекреслила Перша світова війна.

Під час війни П. Болбочан набув значного досвіду у військовій справі. Його послужний список та нагородний листок (Док. № 1) відбивають весь шлях становлення П. Болбочана як бойового офіцера, професійне та службове зростання, участь у бойових діях 1914–1916 рр. У 1914 р., на початку війни, 38й Тобольський піший полк у складі 5-го армійського корпусу був дислокований у Люблінській губернії, звідти з боями рухався до Ярослава на Сяні, потім у напрямку на Раву-Руську-Гройці, а згодом наступав на допомогу частинам, що воювали під Варшавою. У лютому 1915 р. 5-й корпус був перекинутий спочатку до Свєнцян для ліквідації Свєнцянського прориву німців, а згодом на Мінський фронт. Лише протягом другої половини 1914 — вересня 1915 рр. П. Болбочан брав участь у 37 бойових акціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й цілий місяць (Док. № 1).

Як полковий ад’ютант, П. Болбочан на початку військової кампанії займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. Протягом 1915–1916 рр. деякий час він командував 1-ю, 2-ю та 5-ю ротами та командою піших розвідників. Ці посади П. Болбочан обіймав до 19 липня 1916 р., одночасно залишаючись і полковим ад’ютантом. Його діяльність у цей період із зрозумілих причин недостатньо висвітлена в послужному списку, але вочевидь саме вона принесла П. Болбочану чин штабс-капітана (22 травня 1916 р.) — «за бойові дії з 4 по 28 липня 1915 р.» (Док. № 2), а 15 жовтня 1916 р. він був підвищений у званні до капітана російської армії (Док. № 1).

9 березня 1916 р. у бою під селом Колодино його було контужено. Проте П. Болбочан залишився у своїй військовій частині й навесні 1916 р., крім своїх попередніх призначень, деякий час виконував обов’язки начальника кулеметної команди «Максима № 2» та на правах батальйонного командира наглядав за всіма кулеметними командами полку. За хоробрість, виявлену у бойових діях, П. Болбочан був нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня (Док. № 1).

За послужним списком, датованим листопадом 1917 р., та нагородним листком П. Болбочана, які зберігаються у фондах Центрального державного воєнно-історичного архіву в Москві, відомості про проходження ним воєнної служби у російській армії закінчуються лютим 1917 р. Неповним є також список боїв, у яких брав участь П. Болбочан, відсутня інформація про подальші поранення та військові посади. У зв’язку з цим можна зробити припущення, що після лютого 1917 р. внаслідок воєнних дій, переформування військових частин та їх переміщення, послужні списки офіцерів російської армії подекуди не були належним чином оформлені та доповнені, або ж після поранення П. Болбочан був госпіталізований.

В одній із перших статей про полковника П. Болбочана, написаній С. Шеметом і опублікованій у 1923 р. у часописі «ХліборобськаУкраїна», згадується про поранення П. Болбочана 4 квітня 1916 р. під Нарочем. Згодом цей факт повторювався іншими авторами у їхніх публікаціях про П. Болбочана. Однак дані послужного списку дають підстави стверджувати, що тяжкого поранення у груди він зазнав 9 квітня 1917 р., а не

1916 р. Оскільки у послужному списку згадується лише контузія 9 березня 1916 р., а подальша інформація свідчить про безпосередню участь П. Болбочана у бойових діях аж до лютого 1917 р. включно (Док. № 1), можна зробити припущення, що поранений він був все ж у 1917 р.

Висвітлюючи військову діяльність П. Болбочана у революційну добу, С. Шемет писав, що після тяжкого поранення, яке вимагало тривалого лікування, він знову повернувся до 38-го Тобольського пішого полку. В цей час частина дислокувалась під Берестечком на Волині. П. Болбочан одержав доручення реорганізувати військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були погано дисципліновані, не мали достатньої військової підготовки і знаходились під сильним впливом соціалістичної пропаганди, нерідко — більшовицької. За словами С. Шемета, «це доручення дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» 5. У рукописі статті невідомого автора «Пам’яті полковника Болбочана», написаній на основі «подробиць, зібраних від близьких людей і рідні Болбочана», яка зберігається в особистому фонді Г. Степури у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, зазначалось, що під кінець служби в російській армії він командував запасним полком і був переведений в ранг підполковника російської армії 6. Це підвищення не знайшло свого відображення у послужному списку П. Болбочана, оскільки, як уже зазначалося, хронологічною межею документа є лютий 1917 р.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника» автора Сідак В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи