Розділ «Частина І»

6 березня 1919 р. відбувся черговий етап розмежування компетенції між Наказним отаманом та військовим міністром. Функції останнього обмежувались виключно завданнями формування й організації республіканських військ та їхнього постачання.

Обов’язки Наказного отамана виконували О. Греків,

А. Мельник та О. Осецький. Останній перебував на цій посаді найдовше — з 15 квітня 1919 р. (обіймаючи одночасно й посаду командувача Холмської групи військ) 219 до 19 липня того ж року [12]. Характеризуючи діяльність О. Осецького, І. Мазепа писав, що його особисто рекомендував С. Петлюра, який, обстоюючи його кандидатуру «перед різними нападами з боку поодиноких членів уряду… любив говорити, що… при всіх своїх недостачах Осецький має щасливу руку…». За словами І. Мазепи, О. Осецький «дійсно був людиною ентузіастичної вдачі», хоча й «любив політикувати і, як Наказний отаман, не мав належного авторитету серед військових»220.

У цей час до військових поразок УНР на фронтах додалося загострення суперечностей між «лівим» та «правим» політичними таборами в українському суспільстві, їхня неспроможність подолати вузькопартійні інтереси та об’єднатися для створення єдиної міцної української політичної сили. Поглиблення кризи значною мірою провокувалось лівими соціалістичними партіями, лідери яких постійно звинувачували уряд С. Остапенка в занадто правому й угодовському курсі щодо Антанти 221. Як згадував в автобіографії відомий громадсько-політичний і релігійний діяч І. Огієнко, українські соціалісти-революціонери та соціал-демократи в цей період уперто «розпускали чутки, що з більшовиками треба миритися, і що тільки це врятує Україну» 222.

При цьому ліві вдавалися до заходів відвертого тиску на уряд та членів Директорії. 10 березня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав Директорії доповідну записку, в якій вказав на необхідність «розриву переговорів із французьким військовим командуванням в Одесі» та проведення «переговорів з більшовицьким правительством, на основі визнання ними самостійної й незалежної України та українського характеру радянської влади». До цього документа ЦК УСДРП через кілька днів надіслав Директорії нове звернення, яке мало відверто ультимативне спрямування. У ньому, зокрема, наголошувалось, що для виконання вище наведених вимог Директорії пропонувалося створити новий уряд із представників УСДРП та УПСР (центральної течії). Незважаючи на те, що ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії припускало входження до кабінету представників Української партії соціалістів-федералістів, Української партії соціалістів-самостійників та Української народно-республіканської партії, політика, яку мала проводити нова Рада міністрів на чолі з В. Чехівським, повністю виключала таку можливість. Документ закінчувався відвертим ультиматумом: «ЦК УСДРП зазначає, що в разі незгоди Директорії на предложені умови, Українська соціал-демократична партія вважає себе позбавленою можливості нести відповідальність за дальший хід боротьби за загрожену в своєму існуванні Українську Народну Республіку»223.

Тим часом у Кам’янці-Подільському опозиція (до правого уряду С. Остапенка), лідером якої був колишній голова Центральної ради М. Грушевський, продовжувала всіляко пропагувати ідею порозуміння з більшовиками 224. Ліві партії намагались нав’язати свою волю за допомогою місцевого Трудового конгресу шляхом утворення ними Комітету охорони республіки, який спирався на місцевий гарнізон. Через цей орган вони прагнули змінити політичний курс Директорії у бік порозуміння з більшовиками.

До подій у Кам’янці-Подільському були втягнені чільні діячі всіх українських політичних партій. Загострення політичної боротьби, спровоковане лівими, виявило повну неспроможність українських провідників досягнути між собою згоди та виробити єдину концепцію державного будівництва в країні. Усі спроби правого політичного табору продовжити переговорний процес з Антантою та пошук шляхів об’єднання державотворчих сил не мали успіху. Зважаючи на те, що події суспільно-політичного життя супроводжувалися військовими поразками Армії УНР, Директорія пішла на поступки лідерам лівого крила і в перших числах квітня 1919 р. оголосила чергову зміну кабінету. До Ради народних міністрів на чолі з есдеком Б. Мартосом увійшли українські соціал-революціонери та соціал-демократи. Як наслідок — протистояння між лівою та правою течіями українського національного руху посилилось, поглибились також суперечності між лідерами УНР та ЗУНР.

На думку українських самостійників, новий уряд дотримувався тактики запровадження в Україні ладу, близького за своїм соціальним змістом до більшовицького. Більшовики, в свою чергу, прагнули запровадити радянський режим силами самих же українських «лівих». При цьому слід відзначити, що під вплив лівих українських партій тоді потрапила значна частина військового проводу. Свідченням цьому є, зокрема, наказ по військам Дієвої армії УНР ч.51 від 3 квітня 1919 р., підписаний тимчасово виконувачем обов’язків Наказного отамана А. Мельником та заступником начальника Штабу Дієвої армії В. Тютюнником. У документі йшлося про необхідність гуманного поводження з «червоноармійцями, які добровільно переходитимуть» на бік української армії. При цьому зазначалось, що «нарід московський під загрозою розстрілу та китайських, латишських і мадярських багнетів комуністичними комісарами та «чрезвичайками» примушено воювати» з українцями — «такою ж як і сам демократією». За словами авторів наказу, росіяни не бажали більше проливати кров братнього трудового народу 225. Наказ ще раз засвідчив, що політичний провід УНР не позбувся ілюзорних сподівань досягти угоди з ефемерними «російською демократією» та «російським трудовим народом», які тим часом разом з т. зв. інтернаціональними загонами жорстоко поборювали українську незалежність.

Як уже говорилося, на папері новий уряд сповідував можливе порозуміння з УПСС та УНРП, проте декларація кабінету Б. Мартоса від 12 квітня 1919 р., яка проголосила курс на примирення з «російськими більшовиками-комуністами» за умови, що вони визнають самостійність УНР і не втручатимуться у її справи, була узгоджена тільки з С. Петлюрою й А. Макаренком (невдовзі до них приєднався і Ф. Швець), без порозуміння з рештою членів Директорії (О. Андрієвським та Є. Петрушевичем) 226. Тобто праві українські політичні сили фактично були відсторонені від влади. Як відомо, 13 травня 1919 р., вже після повстання В. Оскілка, на нараді у Радзивилові урядом та трьома членами Директорії — С. Петлюрою, А. Макаренком та Ф. Швецем було прийнято рішення вважати, що О. Андрієвський вибув із складу Директорії 227.

Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу», посилаючись на статтю генерала П. Єрошевича «Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників», стверджує, що у квітні 1919 р. визрівали наміри змінити С. Петлюру на посаді Головного отамана. На той час Наказний отаман О. Осецький, начальник штабу Дієвої Армії А. Мельник та командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець виступали за примирення з більшовицькою Росією і розгортання боротьби з Польщею. При їхній підтримці деякі міністри з уряду Б. Мартоса навіть розпочали переговори з цього приводу з головою Раднаркому УСРР X. Раковським у Києві. Цьому ж питанню була присвячена Державна нарада 11 квітня 1919 р. в Здолбунові. На ній більша частина військового керівництва країни висловилася за примирення з більшовиками, обминувши, відповідно, обговорення питання війни з Польщею 228. С. Петлюра утримався від голосування на нараді, що, з одного боку, мало засвідчити його негативне ставлення до більшовицької Росії, а з другого — прагнення залишитися на посаді й, у зв’язку з цим, згоду йти на компроміс з лівими політичними силами.

Ці політичні кроки державного проводу УНР викликали незадоволення правих українських політичних кіл, насамперед членів Української партії соціалістів-самостійників, Української народно-республіканської партії, Української партії соціалістів-федералістів та Української демократично-хліборобської партії. Після того, як ліві відмовилися співпрацювати з урядом С. Остапенка, праві — не визнали уряд Б. Мартоса. Як слушно зауважує у своїй праці «Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.» В. Верига, на ситуацію у війську «негативно впливали міжпартійна гризня та часті зміни урядів УНР» 229. Фактичний розкол між обома політичними таборами головним чином визначався дилемою — мир з більшовиками і війна з Польщею чи продовження війни з більшовиками і замирення з польською стороною. Лівий уряд УНР виступав за замирення з РСФРР, що викликало значне занепокоєння у частини військових, які гуртувалися головним чином навколо командувача Північної групи Армії УНР отамана В. Оскілка (осідок у Рівному). Північна група, за оцінкою В. Вериги, була «єдиною і останньою складовою частиною Армії УНР, яка не тільки утримувала свої позиції на Волині, але й мала деякі тактичні успіхи» 230.

29 квітня 1919 р. у Рівному командувач Північної групи військ Армії УНР отаман В. Оскілко при активній допомозі опозиційних до уряду Б. Мартоса політичних сил заарештував переважну частину республіканських міністрів на чолі з прем’єром. Ця акція значною мірою була спричинена лівим курсом уряду Б. Мартоса та запланованими переговорами з більшовиками. З одного боку, В. Оскілка підштовхувала до цього кроку УПСС, до якої він належав, а з другого — відсутність ясної позиції Головного отамана С. Петлюри щодо переговорів з московським урядом. Така політична ситуація, зрештою, і визначила подальший хід подій 231.

Сам В. Оскілко у своїй книзі «Між двома світами», яка вийшла друком у 1924 р., вказує, що метою виступу було припинення міжпартійної боротьби в керівних структурах УНР та відсторонення українських соціалістів від влади. Він змальовує два варіанти подальшого розвитку подій, між якими доводилося робити вибір українським правим політикам: «Або поставившись пасивно щодо планів соціалістичного табору, тим приложити руку до концепції федерації з Москвою», або, «усунувши соціалістів силою від влади і впровадивши в життя план замирення з Польщею і нав'язавши контакт з Західною Європою, повести національну боротьбу лише з москалями-большевиками, врятувавши цим українську державність від катастрофи» 232. Представники українського правого табору обрали другий вихід.

Перебіг подій, поданий В. Оскілком, свідчить, що виступ був проведений без належної підготовки, оскільки його ініціатори мали надію привернути на свій бік С. Петлюру і позбавити влади уряд Б. Мартоса з його відвертою російсько-радянською орієнтацією. І лише тоді, коли лідери правих політичних партій зрозуміли, що «новий уряд був покликаний з соціалістів, що стали на радянській платформі, виключно самим С. Петлюрою і лише потім до цього схилився член Директорії Андрій Макаренко», виникла ідея здійснення перевороту, проведення якого покладалось на В. Оскілка та підпорядковані йому військові частини 233. Надто короткий термін підготовки перевороту ще раз підтверджує слова В. Оскілка, що виступ був фактично спровокований промосковською політикою лівого кабінету Б. Мартоса.

У ході виступу всі міністри — українські есери та соціал-демократи — були оголошені зрадниками та заарештовані. С. Петлюра та А. Макаренко були «виключені» зі складу Директорії. Президентом республіки було запропоновано стати Є. Петрушевичу. Принагідно слід зауважити, що зокрема дослідник доби Директорії М. Стахів відкидає припущення, що Є. Петрушевич і Державний Секретаріат 30 УНР «стояв у будь-якім порозумінні з В. Оскілком, або підтримував хоча б тільки морально переворот Оскілка» 234.

Однією з найбільших помилок В. Оскілка було розповсюдження заяв про те, що нібито уряд УНР у спілці з місцевими більшовиками заарештував у Здолбунові Головного отамана С. Петлюру. Крім того, не зовсім переконливим був зміст виданої В. Оскілком відозви, у якій підкреслювалося, що «через хиби і зраду в штабі вищого командування ми, крок за кроком, утратили майже всю Україну, залишивши самий куток на Волині, і той мусили б здати через зраду» 235. Однак виступ був одразу ж нейтралізований контрвідозвою С. Петлюри.

В. Оскілко несправедливо звинувачувався в зраді й переході на бік більшовиків. Дещо пізніше Б. Мартос, приховуючи реальні мотиви виступу, писатиме про спроби денікінців використати В. Оскілка у боротьбі з Головним отаманом, а праві партії звинуватить у намірах «зближення з Денікіним» 236.

Невдала спроба державного перевороту, здійснена В. Оскілком у Рівному, ще більше дезорганізувала українську армію. Вояцтво було дезорієнтоване політичними маневрами свого військового командування і не мало можливості оцінити їхній реальний зміст. Протягом кількох днів В. Оскілко був перетворений офіційною урядовою пропагандою з талановитого військового командира на зрадника й оголошений поза законом. Значна частина українського війська, дислокованого у Рівному, не брала участі у спробі перевороту В. Оскілка. Воно не підтримало отамана, але водночас і не захистило уряд — що вже саме по собі було симптоматично. Разом із тим, певним успіхом акції отамана В. Оскілка можна вважати політичну відмову уряду УНР від спроби замирення з Радянською Росією. Але осягнення цього рішення відбулося занадто дорогою ціною — втратою частини підконтрольної території та довіри до влади значної кількості військових.

Разом з тим, виступ В. Оскілка не лише налякав його політичних опонентів, а й змусив їх шукати способів миттєвого реагування на можливу спробу державного перевороту в майбутньому. А тому можна солідаризуватися з думкою Я. Штендери, що навіть «натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов’язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг сподіватися заходів про помилування» 237.

Вже 30 квітня 1919 р. Директорія УНР затвердила закон «Про утворення Державної слідчої комісії для розслідування повстання 29 квітня 1919 року» (Док. № 11). 1 травня 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила постанову про склад цієї комісії, головою якої було призначено одного з провідних діячів УПСР П. Христкжа, а членами — В. Лихопоя, І. Руденка, О. Чеховича, Даниленка, Я. Кривіцького (секретар) 238. Проте новостворена комісія не поспішала виконувати покладені на неї обов’язки, лише через тиждень — 7 травня — відбулося її розпорядче засідання 239. Ще через тиждень комісія повідомила міністра юстиції про арешт начальником контррозвідувальної частини розвідвідді лу Штабу Дієвої армії УНР М. Чеботарівим 9-ти осіб, причетних до повстання (П. Шапули, Л. Андрійчука, П. Стрижака, Т. Вижнівського, Є. Архипенка, С. Ворони, Н. Дишлевого, П. Шивели та Ф. Оголенка), яких помістили в арештантський вагон 240. Загалом за 4 місяці діяльності комісії до відповідальності у справі було притягнуто 24 особи, з них лише 3 — цивільні. Через брак доказів, як зазначалось у листі голови комісії П. Христюка до Головного отамана С. Петлюри, притягнення до відповідальності інших осіб було визнано неможливим 241. Лише 7 вересня 1919 р. всі докази по «справі повстання В. Оскілка» були передані до надзвичайного суду 242.