Розділ «Частина І»

«Винниченко сміявся, кажучи: «Ви самі бачили тих більшовиків?»

«— Ні, - каже Тимошенко, — я не бачив, але Болбочан мене послав просити негайної допомоги, бо через тиждень-півтора більшовицька армія захопить Харків.»

На це Винниченко одповів: «- Ви і Болбочан нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть і я цьому певний.» 158

Як бачимо, самовпевненість, яка подекуди межувала з легковажністю, завадила голові Директорії реально оцінити ситуацію на фронті.

Одночасно з більшовицькою армією доводилось воювати із «своїми хатніми ворогами». Одним з них був Н. Махно на Катеринославщині, на боротьбу з яким полковник виділив окремий загін — 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького на чолі з С. Лазуренком 159. Слідом за Н. Махном, зазначає П. Болбочан у своїй доповіді Головному отаману, «піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ». Такі «герої», за його словами «працюють по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються… багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К°» (Док. № 3). Отамани, яких досить влучно П. Болбочан називав «хатніми ворогами», змушували його за рахунок послаблення частин, що билися проти червоних, відправляти чималі сили для ліквідації їхніх виступів. Все це суттєво послаблювало протибільшовицький фронт.

У той же час в напрямку Слов’янська просувались частини Добровольчої армії. Створювалось катастрофічне становище для українських військ на Лівобережжі. Аби вийти з такої кризи, П. Болбочан закликає військове командування «кинути всі балачки,, оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя, необхідно ввійти у зв’язок з Донським військом проти більшовиків, необхідно запитати Денікіна, чого його армія від України хоче, з союзниками негайно треба порозумітися і стати з ними в реальні відношення, необхідно визвати часть війська Галичан і післати сюди».

Описуючи катастрофічний стан на Лівобережному фронті, П. Болбочан наголошує, що ситуація швидко ускладнюється («Раніше я просив 3–4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже 2 дивізії в повній організації») і підкреслює, що «через тиждень двох дивізій буде уже мало» (Док. № 3).

Надіслані на Лівобережний фронт військові загони отамана М. Григоріїва було неможливо привести до бойової готовності. До цього спричинилася низка обставин: по-перше, відсутність старшин; по-друге, частина григоріївців розбіглася «споживати здобутки революції», не доїхавши до фронту і розносячи по селах виданий одяг та зброю; по-третє, більшість з тих, що таки прибули у фронтову зону, відверто виявляли своє співчуття більшовикам і становили загрозу вже діючим українським військовим підрозділам. У результаті доводилось роззброювати тих григоріївців, які ще залишались у війську. На всі закиди військового командування щодо невикористання надісланих у його розпорядження частин П. Болбочан справедливо зазначав, що вони збільшовизовані та погано організовані. «Ці полки, — наголошував він, — треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови, на кождий полк дати по кілька старшин і козаків Запорізького корпусу, котрі навчали б, кождий день пороли б половину так званих «товарішів», а деяких і розстрілювали, а через місяць вони будуть розкішні» (Док. № 3).

Проведена Директорією швидким темпом мобілізація, попри нібито формально значний чисельний склад сформованих частин, насправді виявилась неефективною. Наскільки новоутворені частини були боєздатними реально і якою виявилась їхня справжня чисельність, могли показати лише бойові дії. Як свідчить перебіг подій, у боях брала участь лише невелика частина нового поповнення — решта дезертирувала або відверто відмовлялася від участі у військових діях і переходила на бік більшовиків. Для досягнення боєздатності новоприбулих військових загонів необхідно було виділяти певну кількість старшин і проводити хоч мінімальну військову підготовку, що в умовах постійних боїв було нереально. Таким чином, мобілізація сама по собі не могла змінити ситуацію на фронті, яка весь час погіршувалась. Все це викликало роздратування діями уряду, його нездатністю задовольнити потреби фронту.

Невдоволення командного складу Лівобережного фронту викликали настійливі рекомендації уряду запровадити революційну символіку (червоні розетки та стрічки на кокардах) і зняти військові відзнаки, введені за гетьмана П. Скоропадського. Як зазначав осавул штабу Запорізького корпусу сотник І. Барило, зі штабу Головного отамана було надіслано 30 наказів, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». Вже після першого такого розпорядження осавул одержав команду П. Болбочана не звертати уваги на подібні накази «революційних маніяків» (Док. № 65). Можна припустити, що подібні заходи вищого військового керівництва ще більше розпалювали взаємну недовіру між проводом Директорії та командуванням Лівобережного фронту.

Настрої старшин Запорізького корпусу передав, зокрема, у своїх спогадах В. Андрієвський, якому довелося спілкуватися із запорожцями в Полтаві під час більшовицького наступу. Підлеглі П. Болбочана не приховували свого обурення поведінкою солдат, які щойно поповнили корпус згідно з розпорядженням республіканського уряду. «Ворог в кількадесять раз дужчий суне панцерним потягом, — розповідав В. Андрієвському один із козаків-запорожців. — Наш начальник посилає нових, свіжих людей, що доперва з Києва прийшли, щоб підорвали залізничний мосток, аби ворожий потяг не сунувся далі. А вони на те відповідають, що не підуть, бо небезпечно для життя» 160. Таких випадків було безліч.

20 січня 1919 р. у зверненні до Директорії П. Болбочан знову прохає про військову допомогу. «Авангарди цієї допомоги уже прийшли, — зазначає він, — але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є зброд, а не військо — це фастівський курінь… Частини, котрі йдуть з Києва, теж такі». І далі зауважує: «Київ присилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люди не розуміючі бойової обстановки». П. Болбочан покладав надію лише на Січових Стрільців. Але навіть ця обіцяна йому формація вже не могла врятувати ситуацію. У болбочанівських полках було по 400, а в деяких — по 200 вояків. Всі вони були дуже стомлені від постійних кровопролитних боїв і потребували відпочинку. Аби врятувати залишки своєї армії, яка, за його словами, мала стати «кадром для будування військових частин», П. Болбочан приймає рішення залишити Полтаву. «Мої частини… можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошує він у своїй доповіді Директорії з Полтави (Док. № 4). Він окреслює свій план відступу на Кременчук з тим, щоб підготувати реорганізацію частин, насамперед Запорізького корпусу, до «активних операцій» і «привести до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні, себто котрі розложилися». При цьому П. Болбочан наполягає також на необхідності порозуміння з Антантою, яка могла б надати військову допомогу, «щоби очистить Україну від ворогів» (Док. № 4).

Однак критична оцінка П. Болбочаном загонів, які були передані в його розпорядження, викликала лише чергове роздратування уряду та командування. Б. Мартос, зокрема, не вважав серйозними заяви полковника. За його словами, вони, мовляв, були свідченням нездатності командира запорожців організувати оборону та його невміння «порозумітися із чужою силою, коли виникла в цьому потреба» 161. Б. Мартос у своїх спогадах наводить факти з власної політичної діяльності — про вдалі переговори з німецьким командуванням у Києві, збільшовизованими отаманами і т. ін. Небажання П. Болбочана примиритися з розвалом армії Б. Мартос кваліфікував як «невміння ураховувати обставини» та «повне нерозуміння… внутрішньо-політичної ситуації» 162.

З текстів доповідей на адресу Директорії, а також розмови з Є. Коновальцем по телеграфу 21 січня 1919 р. з Кременчука відчувається, що П. Болбочан знав про кампанію наклепів та безпідставних звинувачень на свою адресу, яка поширювалась серед провідників Директорії, а також серед військових і партійних діячів. Він зауважує Є. Коновальцю, що «весь час повідомляв Київ про становище, описував критичне становище, але це успіху не мало і тільки за те, що я у вічі правду казав, мене чуть зрадником не зробили… обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями…». Повністю відки-даючи ці звинувачення, він зазначає: «Я стою на тім ґрунті, на якім я стояв і раніш, у мене строго національний напрямок і одночасно борюся з більшовиками, як з права, так і з ліва» (Док. № 5).

П. Болбочан пояснював, що відводить Запорізький корпус в резерв, «бо він є нездатний до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність». Одночасно він просить Є. Коновальця повідомити йому про ситуацію в Києві і нагадує, що військовий міністр О. Греків погодився повернути його на посаду командира Запорізького корпусу (Док. № 5), увільнивши від командування Лівобережним фронтом.

Відчувається гірке розчарування П. Болбочана діями провідників УНР, а також безмежна втома від боротьби не лише на фронті, але й з партійними та урядовими чиновниками, які виявляли все більше байдужості до ситуації на фронті і повну неспроможність до конкретних дій для захисту України. Разом з тим, П. Болбочан ніколи не виступав проти українського уряду. Як дисциплінований і відповідальний командир, він виконував усі накази головного командування армії. Проте він відверто критикував непослідовну, суперечливу політику проводу та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх та налаштовував їх проти себе.

Перший арешт

Відчуваючи недовіру з боку уряду й особисто С. Петлюри, а також не маючи докладної інформації про ситуацію в столиці, П. Болбочан сприяє від’їзду до Києва делегації українських громадських діячів Полтави. Це була остання спроба полковника вплинути на ситуацію на фронті та одержати реальну військову допомогу. Як згадував В. Андрієвський, разом з ним до столиці УНР з Полтави прибули губернський комісар П. Чижевський та голова губернського земства М. Токаревський. Вони мали переконати Головного отамана у правдивості інформації, яку надсилає йому П. Болбочан та вочевидь запевнити, що на Лівобережному фронті йдуть бої не з червоними «повстанськими бандами», а з регулярними частинами «більшовицького війська» 163.

Розуміючи, що проти нього ведеться відверта наклепницька кампанія, П. Болбочан марно намагається за допомогою цієї делегації «засвідчити про лихий стан на фронті» особисто Головному отаману С. Петлюрі та підтвердити свою вірність Директорії. Делегації так і не вдалося досягнути мети, оскільки саме в ці дні реалізувався сценарій подальшої дискредитації полковника.

Це завдання, зокрема, мав виконати сотник О. Волох, який командував Богданівським полком на Лівобережному фронті у складі Запорізького корпусу. Одержавши призначення до Запорізького корпусу, він прагнув усіляко скомпрометувати П. Болбочана, не приховуючи своїх намірів обійняти командування корпусом. Розраховуючи на товариські стосунки з Головним отаманом, з яким у січні 1918 р. він формував Гайдамацький кіш Слобідської України, та на тісні контакти в партійному середовищі, О. Волох використовує протиріччя між П. Болбочаном та проводом Директорії й поширює провокаційні чутки про полковника. До нього долучились також «ображені» П. Болбочаном члени Шинкарівського ревкому та інших подібних організацій, які за будь-що бажали бачити Україну в обіймах більшовицької Росії. Посилаючись на спогади сотника Запорізького корпусу І. Барила, Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу» зазначає, що П. Болбочан усвідомлював руйнівну суть дій О. Волоха та його оточення. Військова спецслужба штабу Лівобережного фронту й Запорізького корпусу знала про співпрацю О. Волоха з більшовиками. П. Болбочан доповідав про це Директорії та особисто С. Петлюрі і вичікував відповідного моменту для арешту отамана 164.