Розділ «Частина І»

А. Мельника виступити на його захист й опублікувати відповіді на цілу низку питань, які торкалися справи П. Болбочана. Зокрема, «1. Хто та з чийого наказу заарештував полковника П. Болбочана? 2. Хто був головою і членами того суду, що судив П. Болбочана? Хто був прокурором? 3. Хто, власне, яка військова частина, виконала вирок суду (кара на смерть)? І /та. д.»397

М. Чеботарів звертається до А. Мельника з проханням підтвердити, що останній, як начальник штабу Дієвої армії УНР, особисто затверджував вирок суду у справі П. Болбочана. «Загал думає, що цей вирок затвердили Ви, пане полковнику, після того як Кедровський відмовився його затвердити, — зазначає він. — 3 цією думкою останніми часами мені доводиться зустрічатися чим раз частіше… Хотілося б знати правду і при тому з першоджерела» 398. Мотивуючи необхідність таких відповідей та публікації їх у пресі, М. Чеботарів підкреслював, що вони мають для нього величезну вагу «і то не тільки з персонального погляду, з погляду реабілітації моєї чести, але й з погляду громадського, в інтересах остаточного висвітлення цих справ перед українським національно-свідомим загалом» 399.

Маючи змогу порівняти низку цитованих вже документів, у тому числі й наказ С. Петлюри про арешт П. Болбочана та рапорт М. Чеботаріва про його виконання, вкрай дивними виглядають спроби автора листів дистанціюватися від справи П. Болбочана і його «наївні» запитання до А. Мельника, а тим більше заява: «Коли б я дійсно доконав всі ті злочини, які мені накинула УВО, я не побоявся б і прилюдно признатися в них…» 400.

Не отримавши відповіді на свого першого листа, М. Чеботарів 12 квітня 1933 р. з Варшави знову пише до А. Мельника, продовжуючи наполегливо вимагати від нього роз’яснень на свою користь, зазначивши, що він керується одним бажанням «найповніше та найдокладніше висвітлити цю — за наших часів цілком ясну — справу так, щоб і громадянство наше дізналося правди, і щоб у баламутців нашої суспільної опінії відпала раз назавше охота морочити людям голову» 401. А. Мельник не відповів на листи М. Чеботаріва, очевидно, прекрасно усвідомлюючи його справжню роль.

З подібними листами М. Чеботарів звертався й до полковника О. Шаповала, але також не одержав відповіді. 1 червня 1932 р. в часописі «Канадійський фермер» колишній начальник військової контррозвідки опублікував свої спростування на звинувачення в тому, що «він арештував і розстріляв полковника Болбочана і зробив це самовільно проти волі військ й Головного отамана», які були висунуті проти нього з боку УВО. Як зазначав інформаційний звіт Товариства запорожців, М. Чеботарів «визнав всі ці обвинувачення не тільки за безпідставні, але й за абсолютно неправдиві та злісні інсинуації» 402. Публікуючи цю інформацію, Товариство зазначало, що О. Шаповал видрукував у американському часописі «Січ» (Чикаго) уривки з листів М. Чеботаріва до нього і звернувся до всіх козаків і старшин, які мали якусь інформацію у справі П. Болбочана, із закликом подавати її до газети. До цієї ініціативи прилучилося й Товариство запорожців, зазначивши, що «нарешті прикра нам справа, що й досі нами гостро відчувається буде належно висвітлена і виявиться правдивий перебіг цій сумній справі» 403.

Можна стверджувати, що відтоді почали з’являтися публікації про полковника П. Болбочана, його останні дні та страшну смерть. Проте тривалий час ці матеріали в основному не виходили за рамки мемуарного жанру. Віднайдені документи слідчої справи, протоколи надзвичайного військового суду, листування між головними особами військового проводу УНР дають сьогодні можливість з набагато більшою достовірністю проаналізувати причини та хід трагічної «справи П. Болбочана».

Трагічна смерть колишнього командира Запорізького корпусу була одним з наслідків упертого небажання тогочасних соціалістичних провідників УНР шукати шляхів класового та політичного примирення задля побудови держави. Однобічна соціальна орієнтація політичного проводу і, відповідно, звуження соціальної бази українського руху в результаті напівбільшовицької політики у сфері державного будівництва, що супроводжувалося відчуженням т. зв. експлуататорських класів, не могло не породжувати подібних драматичних подій. Чимало надзвичайно освічених фахівців з неабияким професійним досвідом і культурним потенціалом, необхідним для утвердження української державності, дуже часто ставали невиправданим об’єктом «класової» ненависті й безпідставних цькувань.

Армія УНР, яка тривалий час будувалась за «законами революційної доби», а не на фаховій основі, не уникнула вторгнення партійно-політичного доктринерства, що негативно позначилось на її загальному становищі та спричинилося до поразок на фронтах.

Однак уже в міжвоєнний період українська громадськість в еміграції, представлена різними політичними течіями, зуміла оцінити полковника Петра Болбочана як патріота й державника. Цілком очевидно, що він — військовий фахівець, не заангажований у партійно-політичну боротьбу, займав послідовну національно-громадянську позицію у взаєминах з проводом УНР. Він намагався дистанціюватися від політичних інтриг, керуючись насамперед державними інтересами так, як він їх розумів, діючи при цьому досить прямолінійно. У результаті йому не вдалось уникнути гострого конфлікту з владою. На жаль, П. Болбочан припустився низки непродуманих (щодо доцільності) кроків, і це дало можливість противникам трактувати його дії як провокаційні, спрямовані на повалення уряду. Суд над п. Болбочаном був проведений з надзвичайним упередженням до підсудного, без дотримання будь-яких процесуальних норм і фактично перетворився на розправу тодішніх лідерів УНР з діячем, в якому бачили політичного противника. А вирок суду був однозначно невиправданим і надто суворим.

Історія діяльності та загибелі П. Болбочана стала не лише його особистою трагедією. У ній, як у дзеркалі, відбилися всі проблеми тогочасного державотворчого процесу в цілому і військового будівництва зокрема. Справа П. Болбочана показала неспроможність багатьох тогочасних політиків зрозуміти його позицію: «Кожен вояк ще мусить бути й громадянином, а кожен громадянин — вояком».

Було б відвертим спрощенням аналізувати колізії справи П. Болбочана лише в контексті його стосунків з лідерами Директорії. На наше глибоке переконання, проблема тогочасних політичних конфліктів УНР лежить у площині концептуально різного бачення основ державного і військового будівництва, що в той час визначало успіх усієї визвольної боротьби українського народу за свою незалежність.