Розділ «Частина І»

Державницька позиція запорожців збереглася і проявила себе під час Гетьманату П. Скоропадського. Слід зауважити, що і сам Болбочан, і його оточення не завжди розуміли дії П. Скоропадського, який опинився без підтримки основних українських політичних партій. Один із провідників Української демократично-хліборобської партії (УДХП) Віктор Андрієвський, який зустрічався із старшинами штабу Запорізького корпусу в перші дні після постання Гетьманату П. Скоропадського, у своїх спогадах згадував про тогочасні настрої українських вояків. Спираючись на слова начальника штабу запорожців полковника П. Вербицького, він, зокрема, зазначав, що «гетьманський переворот зустрінуло українське військо в більшості неприхильно, головне за те, що при перевороті було роззброєно і розпущено українські військові частини». У цьому вони вбачали страх нової влади перед національною армією і були стурбовані тим, що «влада боїться українського війська,, боїться свого народу». Старшини, за словами В. Андрієвського, їхали до Гетьмана, щоб висловити йому свої побажання: «Перше, — щоб не було соціалізації землі, а друге — щоб Гетьман боронив до останнього жовніра, до останньої краплини… жовнірської крові самостійність Української Держави» 86.

Після падіння Центральної ради до складу 2-го Запорізького полку під командуванням П. Болбочана увійшов окремий курінь Січових Стрільців, створений з числа розформованої охорони українського парламенту, яким командував Р. Сушко. Хоча Стрілецька рада відмовилась присягнути гетьманові П. Скоропадському, цей підрозділ вирішив продовжити службу в українському війську87. Включення його до складу запорожців дозволило хоча й частково, але зберегти унікальну військову формацію — Січових Стрільців — й одночасно уможливило тісні контакти між військовими Галичини та Наддніпрянщини. Дбаючи про підвищення фахового рівня кадрів полку, П. Болбочан відряджав своїх старшин для вербування військовиків розформованих галицьких частин та військовополонених галичан, які перебували у Великій Україні 88.

Навесні 1918 р. в Олександрівську, де після Кримського походу розташувались запорожці, доля зводить П. Болбочана з Вільгельмом Габсбургом — Василем Вишиваним, який командував легіоном Українських Січових Стрільців (УСС) у складі 11-ї дивізії австро-угорської армії, що дислокувався у місті. Перша їхня зустріч відбулася у середині квітня, коли запорожці звільнили місто від більшовицьких частин. Як свідчить у своїх спогадах В. Петрів, ерцгерцог Вільгельм особисто полагоджував суперечності між запорожцями, які негативно сприйняли гетьманський переворот, та австро-німецькою військовою владою, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування 89.

З утворенням УНР й актуалізацією української проблеми у міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма Габсбурга — командира легіону Українських Січових Стрільців — у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після укладення Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилилися. Проте навряд чи подібні плани існували в австрійських правлячих колах. Вони не мали реальної перспективи з огляду на позицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови 90. Разом з тим, політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.

У першій половині травня 1918 р. серед українських соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу як новому гетьману України. Там же, на таємній нараді представників УСДРП й Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком, останньому було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками Січових Стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього» 91.

При всій пошані до особи Вільгельма Габсбурга більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що зміна голови держави мала носити легітимний характер. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою В. Вишиваного, оскільки це привело б до переважання позицій Австро-Угорщини в Україні. Що ж стосується безпосередньої участі УСС у політичних комбінаціях, які виникали у зв’язку з особою В. Вишиваного, то ні легіон в цілому, ні його військовий провід не брали в них участі. Як відомо, до гетьманського перевороту Українське Січове Стрілецтво беззастережно виявляло себе прихильником Центральної ради, а після перевороту — покладалось на політичний авторитет опозиційного гетьманові Українського національного союзу 92. Високо оцінюючи особу ерцгерцога, як прихильника української справи, захисника селянських інтересів від зловживань окупаційної влади, і, безперечно, оборонця УСС перед австрійським командуванням, Українські Січові Стрільці, однак, були переконані, що український народ мав вирішувати свою долю власними силами. Чітка політична лінія УСС в цьому питанні не могла не вплинути на вироблення політичної поведінки Вільгельма Габсбурга в Україні, який надалі відхиляв пропозиції такого роду.

Однак серед військових і політичних діячів Великої України орієнтація на особу Вільгельма Габсбурга, як імовірного кандидата на голову української держави, мала своє продовження. Невдовзі після акції соціалістів Одеси П. Болбочан запропонував командиру гордієнківців В. Петріву вдатись до рішучих кроків — проголосити В. Вишиваного гетьманом усієї України, спираючись на підтримку першого й другого запорізьких полків та гордієнківців 93. На думку П. Болбочана, це могло б збалансувати німецькі та австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький», за його словами, режим П. Скоропадського, приєднати до України Галичину, відродити розформовану дивізію синьожупанників, формацію Січових Стрільців, послабити австро-німецькі позиції в Україні в цілому. Однак для переведення цих намірів у практичну площину не було реального ґрунту й можливостей.

Прикметним є те, що після закінчення Другої світової війни, коли Вільгельм Габсбург опинився в руках радянських каральних органів, ім’я П. Болбочана кілька разів трапляється у матеріалах слідчої справи ерцгерцога. Так, на допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, останні «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» 94.

Болбочанівську фронду щодо режиму гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозиційно-бойкотуючою позицією українських соціалістичних партій. Послідовна державницька лінія П. Болбочана завжди надавала перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР. Однак можна говорити, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті, не пов’язаному виключно з гетьманом П. Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату взагалі, а проти самої особи П. Скоропадського, альтернативу якій він бачив у Вільгельмові Габсбургу, який, очевидно, на його думку, за всіма критеріями міг виконати важливу місію українського монарха. Прикметним є той факт, що П. Болбочан разом з соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком виступав проти позиції Українського національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки» 95.

Активна державницька позиція П. Болбочана викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт між Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою — Запорізьким корпусом. Окрім намірів проросійських сил налаштувати П. Скоропадського проти командування корпусу — З. Натієва та П. Болбочана (які начебто перетворили цю військову частину на «якийсь зброд революційних елементів» 96 ворожий і небезпечний для влади, отже такий, що має бути негайно розформований), — запорожцям шкодили деякі військові посадовці, що намагалися усунути їх як небажаних суперників у можливості впливати на політичні рішення влади.

Крім цих двох сил, як вважав С. Шемет — автор нарису про П. Болбочана, існувала ще третя, яка також намагалася посварити командування корпусу з Гетьманом — ліві партії та партія соціалістів-самостійників. Вони весь час штовхали командира запорожців на повстання проти державної влади 97. Як уже згадувалося, провід УПСС постійно намагався представити Запорізький корпус як свою партійну власність, а П. Болбочана — діяльним членом партії, що не відповідало дійсності, однак викликало велику недовіру з боку гетьманського уряду. Дещо згодом, після згаданої ситуації навколо особи Габсбурга, генерал К. Прісовський приватно попередив П. Болбочана про одержану П. Скоропадським інформацію, що полковник в Олександрівську нібито оголосив себе гетьманом України. Командир запорожців одразу прибув до Києва і з’явився на аудієнцію до П. Скоропадського, намагаючись тим самим припинити інтриги проти нього й спростувати неправдиві чутки 98.

У червні 1918 р. на північних кордонах Української Держави розпочали свої військові акції червоноармійські загони. П. Скоропадський, вважаючи недостатньо сильними німецькі частини, відправляє на зміцнення протибільшовицького фронту українські військові формування. У середині червня за наказом Гетьмана Запорізька дивізія під командуванням П. Болбочана приєдналася до свого корпусу, що охороняв українсько-російський кордон на північ від Слов’янська99. У середині липня Запорізький корпус був перекинутий в Куп’янський повіт: запорожці відбивали більшовицький наступ на Харківщині на лінії Старобільськ-Білолуцьк 100. Рівень їхньої боєздатності був високий: військовий міністр Української Держави О. Рогоза, провівши в ст. Сватове Куп’янського повіту огляд частин Запорізького корпусу, високо оцінив підготовку та озброєння військ. Міністр висловив жаль у зв’язку з намірами уряду розформувати корпус. Невдовзі він доповів про боєздатність запорожців гетьману П. Скоропадському. О. Рогоза не лише особисто симпатизував З. Натієву та П. Болбочану, але й доклав чимало зусиль, щоб зберегти корпус від ліквідації 101.

У серпні 1918 р. 2-й Запорізький полк під командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто на протибільшовицький фронт на Чернігівщину в район Новозибків-Новгород-Сіверський у розпорядження командування розташованої на кордоні з радянською Росією німецької військової частини. У цей період внаслідок інтриг подався до демісії командир Запорізького корпусу генерал З. Натієв, якого замінив проросійськи налаштований генерал JI. Бочковський. Він намагався витравити національний дух запорожців і застосовував систему звільнення від служби та пониження у військових рангах особливо активних українців. Повідомлений про цю ситуацію в корпусі, П. Болбочан, який знаходився разом із полком на Чернігівщині, вдруге відвідав гетьмана П. Скоропадського, переконав його у недоречності дій JI. Бочковського і домігся відміни руйнівних та дискримінаційних наказів генерала 102.

На чернігівській прикордонній смузі запорожці протягом трьох місяців вели виснажливі бої з червоноармійськими загонами. За виявлені мужність і героїзм 9 жовтня 1918 р. гетьман П. Скоропадський оголосив подяку «старшинам і славним запорозьким козакам» 2-го Запорізького пішого полку, наказав міністру військових справ нагородити їх військовими відзнаками, а командира П. Болбочана підвищити у військовому званні — до полковника 103.

У боях на Чернігівщині загинуло чимало найближчих соратників П. Болбочана, спільно з якими він починав творити українську армію. Полковник дуже важко переживав ці втрати і надалі не шкодував своїх сил для подальшого зміцнення бойової здатності запорожців та піднесення їх морального духу. Після того, як стало відомо, що німецька армія невдовзі залишить Україну, П. Болбочан добився урядового наказу про поворот 2-го Запорізького пішого полку на Харківщину для злиття із корпусом.

С. Шемет у своєму нарисі, присвяченому історії Запорізького корпусу, заперечує симпатії П. Болбочана до політичного гетьманського руху та його зв’язки з «якоюсь Хліборобською групою» 104. Зокрема, С. Шемет підкреслює факт візиту П. Болбочана до гетьмана П. Скоропадського незадовго до антигетьманського повстання, коли полковник намагався примирити Гетьмана із «збунтованою демократією» «для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки… і звернувся до Гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» 105.

Командир 2-го Запорізького полку, як і більшість українських військових діячів, цілком усвідомлював не лише наміри Українського національного союзу повалити режим П. Скоропадського, а й спроби «москвофільських українських кругів разом з російською еміграцією на Україні, підтримані Францією» 106, ліквідувати державну самостійність України. Цілком імовірно, що П. Болбочан знав і про формування в Україні збройних загонів російських добровольців, що відбувалося з дозволу німецького військового командування та за його фінансової підтримки. Не секретом для нього були зміст та мета переговорів протофісівського уряду С. Гербеля з представниками Антанти в Яссах. Низка фактів свідчила про поширення та активізацію «єдинонеділимської» пропаганди, у тому числі й в українському війську. За таких обставин П. Болбочан разом із своїми запорожцями прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання, маючи намір насамперед протистояти спробам утвердження російської білогвардійщини в Україні.

Намагаючись об’єктивно проаналізувати трагедію П. Болбочана, С. Шемет констатує, що «відносини до всіх… проявів загальної руїни у полковника Болбочана і в уряді Директорії були неоднакові». Як «виразник переконань відродженого національного вояцтва України», він, на думку автора, почував себе зобов’язаним обороняти державну незалежність свого народу і «в середині правний державний лад і порядок» 107.

С. Шемет робить висновок, що причиною трагедії П. Болбочана були протиріччя між силою конструктивною — державницькою й силою руйнівною — республіканською (уенерівською). Це протиріччя спочатку породило недовір’я до Запорізького корпусу з боку революційних сил, а згодом привело й до непорозуміння, яким змогли скористатися противники П. Болбочана.

Та все ж полковник ще напередодні повстання сподівався об’єднати українську революційну демократію з консервативними хліборобськими колами. Він знову відвідав гетьмана П. Скоропадського й звернув його увагу на проросійські тенденції в його оточенні, намагаючись також пояснити причини антигетьманської позиції Українського національного союзу. П. Болбочан відверто заявив Гетьману, що в разі повстання не буде його підтримувати, а виступить на боці союзу 108. Однак П. Скоропадський продовжував наполягати на тому, що для збереження Української Держави конче необхідно знайти підтримку західних кіл — навіть ціною непопулярних політичних рішень та відвертого конфлікту з Українським національним союзом.