Розділ «Частина І»

Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Увечері 22 квітня 1918 р. Кримська група з боєм захопила м. Джанкой — першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Частина підрозділів рушила в напрямку Феодосії, відділи кінноти почали наступати на Євпаторію. Головні ж сили було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 р. 69

На тлі політичних помилок та військових поразок Центральної ради військовий рейд 1-ї Запорізької дивізії виглядає блискучою військовою кампанією, яка мала неабияке геополітичне значення і незабаром забезпечила для України здобуття Чорноморського флоту. Переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська і продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій. Сьогодні він несправедливо забутий українськими істориками новітньої доби — кримські події весни 1918 р. знайшли своє відображення здебільшого на сторінках спогадів.

Під час Кримського походу Запорізька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців із Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. П. Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці добровольчі загони. Однак, як зазначає Б. Монкевич, багато добровольців з Криму вступили до Запорізькі дивізії в Мелітополі 70.

Як і раніше, авторитет П. Болбочана серед запорожців був незаперечним: за словами того ж Б. Монкевича, «запорожці, які служили під ним, гордилися тим» 71. І далі: «В боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем. У ніякім положенню і в жодних умовинах він не тратив здібності орієнтуватися… Завжди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців… Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Виправа на Крим зробила на Запорожців глибоке і незабутнє враження» 72. «Болбочан був одною з яскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег. Умінням користуватися всім для добра справи й успіху, пояснюється такий швидкий наступ Запорожців на Крим, хоч звідси мали перед собою значно сильнішого ворога» 73.

Дуже високо оцінює професійні здібності П. Болбочана старшина УГА і майбутній військовий історик З. Стефанів. Він називає його, як і командувача Запорізького корпусу генерала З. Натієва, «визначнішим отаманом того часу». «Надзвичайно хоробрий, — підкреслює З. Стефанів, — особисто кермував боєм і завжди знаходився в найнебезпечніших місцях. Тим то й здобув собі величезну популярність у корпусі» 74.

Рівень дисципліни серед запорожців був високий протягом усієї Кримської операції — козаки й старшини високо цінували П. Болбочана, повага до нього та його авторитет були безсумнівними. Це мало ще один, можливо, дещо несподіваний наслідок: віддане ставлення вояків Запорізької дивізії до свого командира було з підозрою сприйняте керівництвом військового відомства УНР — пішли поголоски про начебто диктаторські амбіції полковника.

Не зупиняючись детально на перебігу Кримського походу, звернемося лише до деяких фактів, які свідчать про непрості стосунки між запорожцями та німецькими військами в ході операції. Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилася це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд В. Голубовича без погодження з Вищою німецькою командою відрядив Запорізьку дивізію на чолі з полковником П. Болбочаном на здобуття Кримського півострова та Чорноморського флоту. Хоча ще за місяць до початку походу — 9 березня 1918 р. — на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ М. Ткаченко заявив, що «покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…» 75. Така непослідовність уряду та його членів ще раз демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.

Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина вельми проста: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом і Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверної дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше.

П. Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорізької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом. Слід підкреслити, що в цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою в тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель 76.

26 квітня 1918 р. 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою» 77.

Не маючи зв’язку з урядом, полковник П. Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з німцями — він мав бути реалізований кінним полком ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петріва та Кримським кінним полком 78. Інший — у разі збройного протистояння з німцями — передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Енікале і встановити зв’язок з Кубанню 79. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті П. Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. «Треба було багато такту з боку Болбочана, щоб усі ці бажання, пропозиції й вимагання скерувати в корисний для справи бік й уникнути всього того, що могло би принести шкоду як війську, так і Українській Державі, -зазначає Б. Монкевич. — Треба було уникнути збройного конфлікту з німцями, пам’ятаючи, що Центральна рада й Український Уряд своєю політикою й соціалістичними експериментами підірвали свій престиж і престиж Української Держави» 80.

Не слід забувати, що в цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед татарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їхню готовність «боронити волю України». Напруження зросло з прибуттям українських частин з Бахчисараю, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. П. Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку81.

Тому командир Кримської групи висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; «не може бути мови про здачу зброї»; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас він зазначив, що «її рух, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин», узгоджуватиметься з німецьким командуванням. П. Болбочан погодився прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму.

Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що «збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська». Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорізької дивізії перед своїм командуванням 82.

Генерал З. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію П. Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць — З. Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник П. Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералу. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром О. Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: «Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці» і т. п. з порадами прийняти умови німців. Усе це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи 83.

Унаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав П. Болбочан, дещо змінив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців. Одночасно 27 квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський по телефону віддав наказ, який було оголошено в присутності генерала фон Коша, про негайний відхід Запорізької дивізії з Криму. Отаманові З. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин «була просто непорозумінням». «Уряд не сподівався, що Група (П. Болбочана. — Авт.) вже оперує в Криму, — зазначав міністр. — 3 вищим німецьким командуванням переговори тільки що почалися» 84. Як зауважував Б. Монкевич, П. Болбочан лише згодом довідався, що ні військовий міністр, ні український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу 85. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу З. Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застав гетьманський переворот.

У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська.

Незважаючи на вимушене залишення завойованих позицій, Кримський похід виявив блискучий талант П. Болбочана як здібного воєначальника та продемонстрував здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям.


За часів гетьманування Павла Скоропадського


Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника» автора Сідак В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи