Розділ «Частина І»

Слід підкреслити, що ще в ході наради у с. Гнатівка в лютому 1918 р., командиром Окремого Запорізького загону було призначено генерала К. Прісовського як старшого за військовим рангом і найбільш кваліфікованого військового, а також було узгоджено певний кодекс взаємин між владою та армією. Цим кроком старшини Запорізького загону демонстрували своє небажання мати на чолі збройних сил малокомпетентних старшин або й взагалі цивільних людей з партійними квитками. Було прийнято рішення про те, що військо має стати аполітичним, усілякі солдатські комітети та комісари, «які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця» 39. Дисциплінарна влада визнавалась тільки за старшинами і лише вони мали карати підлеглих їм вояків, чим фактично брали на себе відповідальність за дії останніх перед владою.

Після звільнення Києва від більшовицької окупації командиром Окремого Запорізького загону за рекомендацією К. Прісовського, призначеного на посаду Київського губернського військового коменданта, став генерал З. Натієв.

Із зміцненням цього військового формування, яке мало всі підстави стати основою української регулярної армії, зростала і недовіра до її командного складу з боку впливових українських соціалістичних кіл. Лідери Центральної ради, як і раніше, недооцінювали ідею необхідності створення власної національної армії, відкрито демонстрували своє негативне ставлення до вищого офіцерства колишньої російської армії, продовжували підтримувати руйнівні для збройних сил перетворення та не перешкоджали демагогічній ліворадикальній пропаганді у війську. Крім того, формуванню української армії противилось також німецьке військове командування, яке вимагало від уряду розпуску регулярних військових частин. Одночасно у Києві поширювались чутки про можливість державного перевороту, який, на думку представників урядових кіл, міг бути підтриманий військовими.

Певну напругу в суспільстві створювали непоодинокі випадки арештів та самочинної розправи вояків Гайдамацького коша Слобідської України над особами, що співпрацювали з більшовиками. Останнє породжувало конфлікт між гайдамаками та запорожцями, які відстоювали засади правопорядку й невтручання армії у політичні процеси. За таких умов уряд вважав небезпечним залишати війська в столиці. Під приводом нібито неспроможності припинити самочинні дії гайдамаків і козаків генерала К. Прісовського було усунуто з посади коменданта столиці 40.

За наказом від 4 березня 1918 р. Окремий Запорізький загін був відправлений на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. При цьому він залишався під політичною підозрою лідерів Центральної ради. На нараді командирів підрозділів загону міністр військових справ УНР О. Жуковський наголосив на необхідності додержання дисципліни у війську й одночасно вказав на недостатньо послідовне проведення «демократизації» у цій військовій формації. Як згадував присутній на нараді В. Петрів, міністр заявив, що, за його відомостями, у середовище запорожців «увійшло таки чимало соціально неоднозначного, а то й контрреволюційного елементу», який, за його словами, слід було «виключити, або взяти в руки… під час походу» 41.

Варто згадати, що після повернення Центральної ради до Києва розпочався новий етап національного військового будівництва. Наприкінці лютого наказом О. Жуковського були розпущені всі партизанські загони 42. Основою організації військових частин фактично залишався закон «Про створення Українського народного війська» від 16 січня 1918 р., який передбачав заснування міліційної народної армії. Однак частини, що вели бойові дії проти більшовиків, зводились у добровольчу «Осібну армію», статут якої був затверджений тоді ще в. о. міністра військових справ О. Жуковським наказом ч.21 від 10 лютого 1918 р. Статут передбачав негайне розформування «Осібної армії» після закінчення бойових дій 43. 22 березня 1918 р. було оголошено текст військової присяги 44. З метою унормування службових відносин в армії 27 березня 1918 р. наказом О. Жуковського вводилися військові звання для українських збройних сил. Усім старшинам наказувалось «негайно пристосувати свої ранги до тих посад, що вони посідали». Цим документом, зокрема, офіційно підтверджувалося військове звання полковника на посаді командира полку 45.

Уже в ході переформування «Осібної армії» у регулярні військові частини за рахунок розгортання в полки та дивізії Січового, Гайдамацького та Запорізького загонів 12 березня 1918 р. Генеральним штабом Армії УНР було прийнято рішення вивести Запорізький загін під командуванням генерала З. Натієва зі складу добровольчої «Осібної армії» та за рахунок поповнення реорганізувати його у Запорізьку дивізію [8]. У складі цієї дивізії був сформований Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана 46, який, за підрахунками Н. Авраменка, налічував 2600 багнетів, 80 шабель і 10 кулеметів 47. За свідченням Б. Монкевича, дивізія на 80 % складалася з офіцерів колишньої російської армії 48.

У березні 1918 р. в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Останні відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ. Траплялося так, що полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильний отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців 49. У цей же період з метою ліквідації П. Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилались більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя — невдалий 50. Російські добровольці, в свою чергу, також винесли полковнику смертний вирок: у Харкові білогвардійські офіцери організували на нього замах 51. Про останнє згадував сам полковник (Док. № 10), а також писали у своїх працях М. Середа, С. Шемет й І. Мазепа. Нещодавно віднайдені документи денікінської контррозвідки підтверджують, що постать П. Болбочана була в полі зору не лише більшовицьких, але й білогвардійських спецслужб 52.

Навесні 1918 р. українська армія, при підтримці німців, продовжувала переможний наступ. Аналізуючи наступальну операцію Запорізької дивізії, Б. Монкевич називав дві причини, які сприяли успіху. На його думку, визначальним був наступ «широким фронтом по головних залізних лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ні втекти з операційного поля, ні зробити де не будь більший центр для затримання наступу». Не менш важливим був і той фактор, що навесні 1918 р. Червона армія, яка тільки-но була створена, за словами Б. Монкевича, ще не мала «справжнього командного складу, уявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії» 53.

6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили у Харків. Не очікуючи на призначення з боку уряду, П. Болбочан за погодженням з генералом З. Натієвим призначив тимчасовим губернським військовим комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) полковника О. Шаповала — командира 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького. Через кілька днів — 9 квітня 1918 р. — Запорізька дивізія за наказом військового міністерства була розгорнута у Запорізький корпус 54, оскільки в ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації чисельність Запорізької дивізії зросла, переважно за рахунок української інтеліґентської молоді. За задумом військового міністерства УНР, у процесі розгортання дивізії в корпус 1-ша дивізія мала зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї Запорізької дивізії призначався полковник П. Болбочан, начальником штабу — підполковник Гайденрайх. Приймаючи нову посаду, П. Болбочан просив військове відомство залишити його командиром улюбленого 2-го Запорізького полку. Хоча сумісництво двох таких посад суперечило військовому статуту, генерал З. Натієв дав на це свою згоду 55. За свідченнями Н. Авраменка, за рахунок поповнення полку добровольцями його чисельність зросла до б тис., половину з них складали старшини. Колишні командири сотень (Кіріков, Ушаков, Зільницький, Кондратюк) перебрали командування куренями, які вже складалися з 16 сотень 56.

За короткий час існування Запорізький корпус став однією з найбільш боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником П. Болбочаном. Укладачі «Історії українського війська» (І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін, С. Шрамченко) зазначали, що полк був міцно згуртований, «зберіг кращі традиції російської армії» і водночас «був національним полком, бо мав патріота командира» 57. Полк був найбільшим у корпусі за чисельністю, нараховував близько 4 тис. бійців, 70–80 % яких складали професійні офіцери та представники інтеліґенції. Він налічував 16 піших сотень, кінну сотню, команду піших розвідників, команду наколесників, саперну сотню, сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одну бомбометну сотню та одну запасну 58.

Запорізький корпус одержав нові мундири захисного кольору англійського зразка. Кашкет був прикрашений кокардою з національною символікою. Старшинські відзнаки — на комірі, посада відзначалась вузлами на лівому рукаві, у старшин — золотим позументом, у козаків — синім сукном. Військовий парад у Харкові, який 2-й Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана відбув спільно з німецькими військовими формуваннями, справив велике враження на населення міста й мав велике пропагандистське значення. Після параду чимало старшин та солдатів колишньої російської армії почали вступати до українського війська 59.

Сотник Б. Монкевич у своїх спогадах подає яскраву характеристику П. Болбочана та його взаємин з вояками 2-го Запорізького полку. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку, — наголошує він. — В життю був дуже скромний, без тіні манії величності… Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні» 60.

Кримська операція

Уже наступного дня після переформування дивізії в корпус — 10 квітня 1918 р. — штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром О. Жуковським. Генералу З. Натієву належало виділити з корпусу окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням полковника П. Болбочана. Перед ним було поставлене окреме стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Групі П. Болбочана в ході операції ставилось також завдання захопити військове майно кримських портів 61.

Ще одна група Запорізького корпусу під командуванням З. Натієва мала вирушити в напрямку Лозова-Слов’янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацією та відрядженням цього формування запорожців особисто займався генерал З. Натієв, доручивши П. Болбочану командування Кримською групою. С. Шемет зазначає, що протягом усього походу корпусу з Києва до Харкова безпосереднє керівництво частинами під час бойових дій здійснював полковник П. Болбочан, у той час як генерал З. Натієв змушений був весь свій час «віддавати справам організації зібраних на швидку в Києві і посланих у похід частин» 62. «Натієв умів оцінити заслуги своїх помічників і не боявся конкуренції тих, хто своїми заслугами піднімався вище загального рівня, — наголошував С. Шемет, — тому він не побоявся висунути наперед Болбочана і призначити його командуючим першою дивізією Запорізького корпусу, не побоявся дати Болбочанові і його дивізії виконати окреме завдання — звільнення Криму від більшовиків, хоч це доручення очевидь давало тому можність піднятися в очах Уряду і суспільства ще вище» 63.

Проведення полковником П. Болбочаном успішної Кримської операції детально описано у 3-й частині споминів генерала В. Петріва, статті С. Шемета «Полковник Петро Болбочан», монографії Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та ін. 64 Походу групи Запорізького корпусу на Крим присвятив свою працю «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Б. Монкевич. Книгу було перевидано у Нью-Йорку у 1956 р. накладом Товариства запорожців ім. полковника Петра Болбочана в Америці. У передмові до другого видання було зазначено, що Б. Монкевич підготував до друку другу частину літопису Запорізького корпусу «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана». Проте доля цього рукопису, на жаль, дотепер невідома.

У передмові Б. Монкевич зауважує, що написана ним історія Запорізького корпусу є його особистими споминами, доповненими спогадами товаришів по зброї. Книга насичена численними документальними матеріалами, проілюстрована схемами військових операцій, у яких брав участь корпус, включає списки старшин цього військового підрозділу, а тому по своїй суті виходить за рамки мемуарного жанру. Подаючи описи військових операцій, у яких брав участь корпус, Б. Монкевич звертає особливу увагу на бої, проведені під командуванням П. Болбочана.

Так, напередодні форсування Сиваша П. Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверної дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою П. Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу при підтримці флоту здійснити операцію й зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. П. Болбочан, як командир дивізії й офіцер нижчого рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу, але від запропонованої допомоги — німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилось до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверної дивізії, і сприйняли наміри П. Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим 65.

Блискавична військова операція, проведена II. Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних людських жертв. Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. «При таких сприяючих умовинах як непоінформованість більшовиків та їх неуважність у справі оборони переправ, — зазначає Б. Монкевич, — Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу» 66. Аналізуючи успіх операції, автор підкреслював, що це стало можливим лише завдяки «вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога. — Авт.) психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана», оскільки Перекоп «звичайним приступом… здобути було б неможливо». Для кращого розуміння складності операції Б. Монкевич подає опис укріплень: «Упродовж усього берега Сальківських позицій, була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів», «всі окопи були оббиті дошками», «артилеристські позиції були збудовані по останньому слову техніки». Крім того, Б. Монкевич звертає увагу на прекрасне оснащення укріплень далекобійною та важкою артилерію, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорізькою дивізію таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий П. Болбочаном та його штабом план 67. Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорізької дивізії, що ще більше зміцнило її. «Маючи багато технічних засобів пересування і багато кінноти, — підкреслював Б. Монкевич, — Болбочан завсігди швидше пересувався, як ворог і легко маневрував кіннотою, не даючи ворогові спочинку та відрізаючи йому шляхи відвороту» 68.