Розділ «Частина І»

Після падіння самодержавства в Росії на всій території колишньої імперії розпочалося виділення вояків-українців в окремі формування, організація українських військових комітетів, військових клубів, рад, які беззастережно підтримали Українську Центральну раду. Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху, важливим інструментом впливу на Тимчасовий уряд у боротьбі за національне самовизначення українського народу.

Разом з тим, у лідерів Центральної ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, було відсутнє чітке уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси — орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» і поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема — серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко. «Не своєї армії нам соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій, — зазначав він. — Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» 7. Подібна позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, до яких належав і П. Болбочан.

Свою діяльність в українському військовому русі П. Болбочан розпочав під впливом подій, пов’язаних з 1-м Українським полком ім. Б. Хмельницького, який прибув на фронт і увійшов до складу 5-го корпусу російської армії. Уривчасті згадки про цей період діяльності П. Болбочана знаходимо у спогадах полковника М. Середи «Отаман Болбочан» та статті С. Шемета. Останній зокрема писав, що богданівці прибули на фронт без всякого майна та зброї і були взагалі неприхильно зустрінуті російськими військовими. Під командою П. Болбочана на той час перебував обоз 5-го корпусу і, скориставшись цим, він допоміг богданівцям організуватися й укомплектуватися 8. Захоплений поширенням національної свідомості серед вояків-українців, П. Болбочан розпочинає формування з вояків 5-го корпусу окремої національної військової частини. Значною мірою допомогу новому формуванню надавав 15-й Сандомирський прикордонний полк, більшість якого складали українці. Робота велася за несприятливих організаційних умов та відверто ворожого ставлення до намагань українців творити національні військові частини як з боку військового командування, так і з боку солдатських рад. Після тривалих перепон та зволікань 4 листопада 1917 р. Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку [6] при 5-му армійському корпусі. Командиром полку 22 листопада 1917 р. було призначено П. Болбочана 9. 10 грудня 1917 р. у Волочиську П. Болбочан вживає заходів до українізації цілого 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі 10. 12 січня 1918 р. «Робітнича газета» (4.226) повідомила про те, що формується «полк Української Республіки». У повідомленні зазначалось про необхідність «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західно-європейської». Вказувалося, що полк вже має свій статут, командира полку — капітана П. Болбочана і подавалась адреса вербувального пункту (Київ, вул. Михайлівська, готель «Ялта», кімната 27). На момент формування полк нараховував 5 тис. чоловік 11.

Досить детально, ймовірно, спираючись на особисті розмови з П. Болбочаном, С. Шемет розповідає про події, пов’язані з формуванням 1-го Українського республіканського полку та його трагічним фіналом, що не дало цій військовій формації проявити себе у бойових діях. «Згідно з революційним звичаєм, — зазначає С. Шемет, — був присланий від Центральної ради комісар П. Макаренко, член партії самостійників-со-ціалістів» 12. Високо оцінюючи діяльність членів цієї партії по формуванню українських військових частин, С. Шемет водночас вказує і на факти невиправданого ригоризму соціалістів-самостійників у мовному питанні. Йдеться про поставлену останніми умову — приймати до українського війська лише тих старшин, що добре володіли рідною мовою. Не слід забувати, що до листопада 1917 р. всі військовики перебували на службі в російській армії, в т. ч. й українці з походження, які виявляли свою національну свідомість. В армії, де все діловодство, уставне та службове спілкування велося російською мовою, а будь-які прояви національного самовиявлення суворо каралися дисциплінарними, а нерідко й політичними заходами, було досить важко опанувати рідну мову та ввести її в службовий обіг. Тому дотримування цієї умови вело до того, що більшість колишніх старшин російської армії, які виявили своє бажання служити в українських частинах, були позбавлені такої можливості. Зрештою, саме з цієї причини 1-й Український республіканський піший полк був недостатньо укомплектований командним складом. Це, в свою чергу, прикро відбилося на подальшій долі полку — на початку січня 1918 р. він був фактично ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету.

С. Шемет зазначав, що для того, аби перешкодити діям комітету, П. Болбочан вдався до рішучих кроків — «арешту корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення». Проте це не завадило проведенню запланованої комітетом корпусу акції — 1-й Український республіканський піший полк був роззброєний, казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула 13. П. Болбочан із своїм заступником — сотником І. Коржем — та частиною старшин з великими труднощами дісталися Києва аж у січні 1918 р., вже напередодні більшовицької окупації міста 14. Маючи у своєму розпорядженні певну кількість старшин, які бажали служити Україні, а також знаючи про аналогічні наміри колишніх офіцерів інших частин російської армії, які усвідомлювали себе українцями, П. Болбочан звернувся до лідерів Центральної ради з проханням дозволити йому організувати у Києві офіцерський загін. Але дозволу він не одержав — з огляду на побоювання останньою офіцерів-«реакціонерів». Незважаючи на це, він все ж таки формує військовий підрозділ — курінь, переважну більшість якого складали старшини 15.

У добу Центральної ради

Перебуваючи у Києві, П. Болбочан, завдяки старанням П. Макаренка — колишнього комісара 1-го Українського республіканського полку, — потрапляє в оточення військових, які тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). До цього оточення належали відомі українські військові діячі Ю. Капкан, О. Греків, І. Полтавець-Остряниця та ін. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, наприкінці грудня 1917 р. на запрошення Павлюка (командира Київського полку Вільного козацтва) він прибув на засідання самостійників, у якому брали участь, крім уже названих осіб, брати О. та П. Макаренки, С. Остапенко та П. Болбочан. «Вони чомусь вважали, — зазначав П. Скоропадський, — що козацтво повинно йти з ними». Саме з цією метою й запросили Павла Скоропадського — як отамана Українського вільного козацтва. «Нічого на цьому засіданні особливо цікавого не було, — писав він у своїх «Спогадах», — головним чином вони обговорювали питання про необхідність добитися зміни Порша». Але натомість вони висували, на думку П. Скоропадського, зовсім непідходящу кандидатуру П. Болбочана. Майбутній гетьман вважав плани присутніх «зовсім невідповідними реальним умовам» 16.

Аполітичність П. Болбочана наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., відсутність у нього чіткої політичної орієнтації констатував у своїх спогадах «Записки непокірного» полковник Армії УНР В. Прохода. Характеризуючи, зокрема, позицію О. Осецького — майбутнього Наказного отамана Армії УНР (1919 р.), — він відзначав його схильність до «модної псевдосо-ціалістичної демагогії». Посилаючись на свідчення полковника А. Пузицького, В. Прохода зазначав, що в 1917 р. й сам А. Пузицький, і П. Болбочан «по своїй аполітичності ніяк не могли зорієнтуватися в революційних подіях», тоді як «Осецький приятелював з ними та давав практичні поради, як, визнаючи себе українцями, не залишитись поза загальною чинністю» 17.

Як уже зазначалось, козаки 1-го Українського республіканського пішого полку деякий час перебували у складі 5-го корпусу, що дислокувався в Проскурові. Після розгрому полку з наказу корпусного солдатського комітету в грудні 1917 р. вони попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова 18. Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. На чолі цього куреня П. Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв у Києві Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був «досить потужною силою добровольчої формації». Він складався переважно з мешканців Києва — гімназистів, студентів, інтеліґенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків 19. Ряд епізодів, які характеризують звитягу Республіканського куреня, подає у своїх спогадах полковник М. Середа. Згадуючи сутички у Царському саду, він писав: «Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду» 20.

Невдовзі Республіканській курінь під керівництвом П. Болбочана був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь та приєднаний до Окремого Запорізького загону, командиром якого тоді ж — у лютому 1918 р. — був призначений генерал К. Прісовський 21. П. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону. Завдяки особистій вдачі, хисту професійного військового й талановитого командира він мав незаперечний авторитет серед вояків. У статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» відомий український військовий діяч В. Євтимович писав, що він «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать». «Такий люблений підвладними командир — митець, — зазначав далі В. Євтимович, — спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків — митців виробляються полководці великих форматів» 22. Вочевидь у період реорганізації та поповнення Республіканського куреня під командуванням П. Болбочана було закладене основне ядро майбутнього Запорізького корпусу. Українські вояки, що прийшли до лав цього військового підрозділу навесні 1918 р. та склали кістяк однієї з найбільш дисциплінованих та професійно підготовлених військових частин української армії, назавжди зберегли вірність своєму командиру; згодом, в тяжкі роки еміграції, вони утворили в пам’ять про нього Товариство запорожців ім. полковника Петра Болбочана.

Протистояння революційній демагогії у військових частинах, відверте неприйняття партизанщини у підпорядкованій формації, запровадження суворої дисципліни та чіткої організації були головними критеріями діяльності генерала К. Прісовського. Як більшість старшин колишньої російської армії, що пройшли професійний вишкіл та мали бойовий досвід, він відстоював ідею існування регулярних українських збройних сил і вважав, що т. зв. революційно-демократичні перетворення в армії лише шкодять її боєздатності. Генерал не сприймав практиковані владою призначення військових командирів не за ступенем їхньої професійної підготовки, а за політичною приналежністю. Подібну позицію займав і підполковник П. Болбочан, який протягом існування Окремого Запорізького загону був помічником генерала К. Прісовського і доклав чимало зусиль для перетворення формації, яка складалася з рештків окремих добровольчих підрозділів, у мобільну боєздатну частину із залізною дисципліною.

Другий Запорізький курінь [7] у складі Окремого Запорізького загону, яким командував П. Болбочан, був його найкращою частиною 23. До складу куреня, чисельність якого сягала 400 бійців 24, крім вояків колишнього 1-го Українського республіканського полку, входили бійці 1-ї Юнацької школи та Офіцерський добровольчий загін підполковника М. Полозова.

Наприкінці грудня 1917 р. Генеральне секретарство військових справ УНР прийняло «Зміни Військових уставів української армії на началах демократії» — статут, яким було скасовано військові ранги колишньої російської армії25. Замість них було запроваджено відзнаки військових посад відповідно до виконуваної функції 26. Як командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону, П. Болбочан обіймав військову посаду, що відповідала званню підполковника, а після призначення командиром 2-го Запорізького пішого полку в березні 1918 р. — полковника Армії УНР. Незважаючи на скасування військових відзнак та рангів, П. Болбочан ввів у Республіканському курені відзнаки для старшин і козаків, а згодом умовив генерала К. Прісовського поширити цю практику для цілого Окремого Запорізького загону 27.

Залишилися спогади про те, яким був П. Болбочан у той початковий період становлення українських збройних сил. Командир Запорізького ім. К. Гордієнка кінного куреня полковник В. Петрів (у майбутньому — генерал Армії УНР) писав у своїх спогадах: «Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а ля цар Микола II» 28. Кілька виразних замальовок залишив відомий український письменник Б. Антоненко-Давидович — козак 2-го Запорізького полку, який був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних як із долею запорожців, так і самого П. Болбочана: «…мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця…»; «він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка»; «переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…» 29. При цьому Б. Антоненко-Давидович згадує, що полковник залишався небайдужим і до зовнішнього вигляду свого підрозділу: «Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця» 30.

Усе оточення П. Болбочана відзначало його послідовну державницьку позицію, хоча часом з цього робилися не зовсім адекватні висновки. Сотник 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького Б. Монкевич писав, що полковник симпатизував Українській партії соціалістів-самостійників. Останні ж, за його словами, «старалися скрізь поширити чутки, що вся запорозька дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази» 31. Слід зазначити, що П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, більш того, як згадує той же таки Б. Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені» 32.

На цьому ґрунті у командирів запорожців неодноразово виникали тертя з військовим і політичним керівництвом Центральної ради. Під час відступу українських військових частин з Києва на початку 1918 р. мали місце принципові розходження між генералом К. Прісовським і підполковником П. Болбочаном з одного боку та С. Петлюрою — командиром Гайдамацького коша Слобідської України, який брав участь у прикритті евакуації уряду з Києва, — з іншого. Це виявилося на нараді у с. Гнатівка поблизу Києва в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., де зібрались командири та отамани збройних загонів, що вціліли після боїв з більшовиками! Мета наради — обговорення можливості об’єднання військових частин для продовження спільних воєнних дій. П. Болбочан вимагав, щоб гайдамаки коша Слобідської України увійшли до складу Окремого Запорізького загону та діяли спільно під єдиним командуванням генерала К. Прісовського. С. Петлюра відмовився, і П. Болбочан, за словами Б. Монкевича, закинув йому звинувачення в тому, що «він (Петлюра. — Авт.) зі своііх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення» 33. На думку деяких дослідників українського військового руху, зокрема О. Войнаренка, Б. Монкевича, Я. Штендери та ін., саме від «Гнатівської наради» «датується чисто персональна недовіра (Петлюри. — Авт.) до Запорожців та особисте вороже відношення до Болбочана» 34.

Колишній вояк Окремого Запорізького загону Н. Авраменко у своїх спогадах наводить данні про кількісний склад цього збройного формування. Зокрема, він пише, що під час скликання наради у с. Гнатівка, де «зібралась вся військова сила Української Народної Республіки» (близько 4 тис. «піхоти, кінноти, артилерії, обозу, помічної частини, Вільного козацтва і штабів»); під командуванням П. Болбочана знаходилось 1500 вояків: 1. Республіканська сотня — 400 багнетів, командир — капітан Кіріков; 2. Волонтерська — 350 багнетів, командир — Ушаков; З.Наливайківська — 450 багнетів, командир — Зільницький; 4.Богунівська — 300 багнетів, командир — підполковник Кондратюк 35.

Окремий Запорізький загін разом з урядом Української Народної Республіки, Центральною радою, прикриваючи їхній відступ з Києва, відійшов до Бердичева, згодом — до Житомира. П. Болбочана було призначено на посаду губерніального військового коменданта Волині. Відомий український вчений В. Верига зазначав, що «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок» 36.

З ініціативи П. Болбочана в губернії розпочалася мобілізація в українське військо. При цьому він враховував потреби Запорізького загону й одночасно створював частини для охорони населених пунктів. Така діяльність не пройшла повз увагу військового відомства УНР, яке, залишаючи П. Болбочана губернським військовим комендантом, призначило замість нього командиром 2-го Запорізького пішого куреня прапорщика Мицюка. Сотник Б. Монкевич, який служив тоді у лавах запорожців, а згодом став одним із перших хроністів Запорізького корпусу та біографом П. Болбочана, писав, що підполковник, «не маючи морального права залишити свою частину», в той же час не міг не підкоритися наказу уряду. Він скликав старшинське зібрання, яке й поінформував про ситуацію. Старшини звернулись до уряду з проханням залишити П. Болбочана командиром куреня. Однак до призначення свого заступника на посаді коменданта, він змушений був залишатися в Житомирі та виконувати обов’язки губернського військового коменданта. Лише після того, як частина зазнала страшних втрат, а новопризначений командир куреня прапорщик Мицюк фактично покинув її напризволяще, П. Болбочан передав справи коменданта заступнику та приєднався до своїх бойових товаришів 37.

Після укладення Берестейського миру в Україну прийшли — на запрошення Центральної ради — німецькі та австро-угорські війська. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим С. Петлюрою. 2-й Запорізький курінь під командуванням П. Болбочана був однією з тих українських частин, які, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 р. увійшли до столиці України. Під час урочистої зустрічі українських військ у Києві запорожці зіткнулися з неприємним фактом вшанування місцевою владою червоного прапора революції, під яким билися вороги України — червоноармійські частини. Однак справедливе обурення запорожців викликало у відповідь заклики до «переведення в життя соціалізму» та гасла не допустити в Україні «сваволі військових реакціонерів». Вимога запорожців зняти червоні прапори з урядових будинків та користуватися лише національною символікою, яку П. Болбочан від імені запорожців передав Київській думі, викликала обурення серед лівих фракцій Центральної ради. Після того, як запорізька варта зірвала червоні прапори з будинку міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від П. Болбочана судового покарання для цих вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції» 38. П. Болбочан не лише відмовився виконати цю вимогу, але заявив, що повністю солідарний зі своїми вояками і вважає за необхідне насамперед поважати національну символіку. Безперечно, подібні факти сіяли серед вояків недовіру до влади, яку вони захищали.