Розділ «Частина І»

Дещо пізніше у рапорті до Ради народних міністрів УНР 28 травня 1920 р. М. Гавришко так пояснював свої дії: «Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним, і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Запорізькою Групою була цілком підставна» (Док. № 62). Таке пояснення було цілком логічним, оскільки більшість статей військового статуту, а також законодавчих документів, які регулювали відносини в УНР між владою та військом, були фактично взяті з російського дореволюційного законодавства. Звичайно, підготовлене нашвидкуруч українське положення про державний інспекторат могло мати в різних ситуаціях неоднакове трактування, що, власне, і спостерігалося у випадку з призначенням П. Болбочана на посаду командувача Запорізької групи наказом державного інспектора.

Як від реагував полковник П. Болбочан на прийняте М. Гавришком рішення? Перебіг подій після наказу державного інспектора реконструював сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я державності». Поданий нами у додатках (Док. № 64) уривок з його рукопису дає можливість відтворити ситуацію, яка склалась у штабі Запорізької групи.

С. Цап спирається на свідчення старшин командирської сотні штабу групи: сотника М. Россіневича, підполковника В. Євтимовича, начальника зв’язку штабу сотника І. Ремболовича, ад’ютантів П. Болбочана — М. Письменного та І. Коржа. Автор також зазначає, що ним були використані записи розмов між В. Сальським, П. Болбочаном та М. Гавришком, зроблені булавним старшиною для доручень штабу Запорізької групи М. Россіневичем.

Визначаючи позицію П. Болбочана 7–8 червня 1919 р. щодо призначення його командувачем групи, С. Цап наголошував, що той «фактично… хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування» (Док. № 64). Те ж саме показував на суді 10 червня 1919 р. й сам полковник: «Я получив наказ від Державного Інспектора військ запоріжської групи, щоб я негайно вступив в командування військом Запоріжської групи. Я відмовився, кажучи, що я цього не можу зробити без санкції головного командування» (Док. № 28).

Увечері 7 червня 1919 р., як свідчить С. Цап, полковник М. Гавришко відвідав П. Болбочана в готелі й запропонував йому «їхати разом з ним на фронт, й перевірити самому відношення до нього частин військ, бо фактично Болбочан хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування». Одночасно С. Цап зазначає, що новопризначений командувач групи «очікував, що принесе делегація запорожців, що виїхала до Головного отамана Петлюри, щоб той не думав, що Болбочан задумує підняти путч подібний до Оскілківського в Рівному 29.4.1919 р.» (Док. № 64).

Про делегацію від запорожців до Головного отамана згадує також у своїй статті «До історії вбивства полковника П. Болбочана» невідомий нам автор під псевдонімом «Очевидець». Він, зокрема, стверджує, що 8 червня 1919 р. до С. Петлюри з’явилась делегація від Запорізької групи з проханням затвердити призначення П. Болбочана командувачем. За словами автора, Головний отаман дав «надію, що призначення ствердить» 282. Можна припустити, що С. Петлюра або вже мав готове рішення стосовно обох фігурантів справи — П. Болбочана та М. Гавришка — але, не бажаючи заворушень у Запорізькій групі, не розголошував планів вищого військового командування щодо їхньої подальшої долі, або й справді 8 червня ще розмірковував над можливим призначенням П. Болбочана командувачем цього формування. У такому разі постає питання: що могло вплинути на позицію С. Петлюри? Колишній член Директорії О. Андрієвський у зв’язку зі справою П. Болбочана писав: «…Він (Головний отаман. — Авт.) нічого не міг зробити супроти тієї кліки, що його оточувала… Коли я винив за смерть Болбочана слабість волі Петлюри перед найбільшим його приятелем К. А. Мацієвичем, то останній мені сказав — що ж він бідний міг зробити з такими кровожадними с.р.» 283

Підкоряючись своїй долі та рішенню державного інспектора М. Гавришка, полковник разом з ним 8 червня 1919 р. виїхав у розташування запорожців, щоб переглянути їхню боєготовність та дізнатися про ставлення козаків і старшин до призначення нового командувача групи. Більшість сучасників підтверджують надзвичайно приязне ставлення до П. Болбочана запорожців і радість, з якою вони зустріли звістку про його повернення у військо. У С. Цапа знаходимо такі свідчення: «Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулись на ворога як леопарди, нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні», а також: «Підбадьорені відвідинами на фронті полк. Болбочаном, запорозькі частини… з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорізькою групою» (Док. № 64). У зв’язку з цим викликає заперечення твердження Є. Коновальця, нібито «отаман Болбочан не стрів ніякої підтримки від тих частин запорізького корпусу, на котрі він сам найбільше покладався» 284. Такі висловлювання командира Січових Стрільців, звичайно, не відповідали дійсності. Вони свідчили, що Є. Коновалець, як і значна частина вищого українського офіцерства, опинився в полоні антиболбочанівської пропаганди, яку активно проводили соціалістичні партії та їхні відпоручники в офіційних установах УНР.

Є. Коновалець прибув до Проскурова вже після арешту полковника й міг знати про ситуацію виключно з офіційних джерел Штабу Дієвої армії та Наказного отамана, а також урядових кіл, вороже налаштованих до командира запорожців. Вочевидь, саме ці кола й поширювали неправдиву інформацію про нібито розповсюдження П. Болбочаном у Проскурові антиурядових відозв. Вони, за словами Є. Коновальця, підтверджували, що «виступ отамана Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одно перейняття командування в запорізькому корпусу» 285.

Наявність будь-яких відозв, які розповсюджувались у Проскурові від імені П. Болбочана, повністю заперечував С. Шемет. «Я тверджу, що не тільки ніяких відозв Болбочан або близькі тоді до нього люде не розкидали, але ніхто ніяких відозв і не думав писати та й нікому було цього робити, — наголошує він. — Болбочану ні про віщо було писати, бо він ніяких остаточних рішень навіть в справі прийняття командування корпусом до хвилини свого арешту не прийняв» 286. С. Шемет повністю відкидає навіть саму можливість розробки П. Болбочаном та близьким до нього оточенням будь-яких політичних планів у цей час. Наведений С. Цапом факт від’їзду полковника разом із М. Гавришком на фронт напередодні прийняття остаточного рішення підтверджує думку С. Шемета про те, що «всі вони (П. Болбочан, М. Гавришко, командири полків Запорізької групи. — Авт.) були захоплені справами війни». Лідер УДХП припускає, що могли існувати якісь відозви, підписані ім’ям П. Болбочана, які демонструвалися Є. Коновальцю та суддям, але були «наглою підробкою, зробленою ворогами Болбочана, що хотіли його смерті» 287. Доводиться погодитись із думкою С. Шемета, оскільки ані в матеріалах слідчої справи П. Болбочана, де були скрупульозно зібрані усі свідчення, що стосувалися полковника, ані на суді жодного разу не згадувалось про будь-яку підписану ним відозву, яка мала б політичний зміст.

Таким чином, можна припустити, що разом із притягненням П. Болбочана до судової відповідальності було розпочато чергову кампанію по його дискредитації як можливого політичного діяча, який нібито прагнув змінити існуючу владу в Україні.

Разом з тим, обговорюючи з державним інспектором М. Гавришком та діючим командиром В. Сальським можливість прийняти посаду командувача Запорізької групи, П. Болбочан не приховував свого незадоволення урядом Б. Мартоса, який, на його думку, «нічим не різнився від московських більшовиків». Як уже було сказано, у праці С. Цапа детально зображено перебіг подій у період між наказами М. Гавришка та арештом П. Болбочана. Відвідавши запорізькі частини, які дислокувались у районі бойових дій з Червоною армією, П. Болбочан ще більш гостро критикує конформізм уряду та його готовність до компромісу з більшовиками. «До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціалісти до кінця свого життя будуть співати по старому, — наголошує він на згаданій вище зустрічі, - для них, не забувайте, ріднішим братом є скорше Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави». Він, за словами С. Цапа, недвозначно висловлюється за «тимчасову військову диктатуру, оперту на патріотизмові, знанні, а не авантюризмові, досвіді, законі, честі й силі» (Док. № 64). Однак критика П. Болбочаном діяльності уряду і його міркування про сильну владу ніде не переходили в якусь конкретну програму дій, спрямовану на усунення Директорії від влади.

У розмові з М. Гавришком та В. Сальським П. Болбочан високо оцінив запорожців — як найбільш дисципліновану та боєздатну військову частину Армії УНР, від якої «залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтінків та поляків». Скоріше за все, відвідання фронту, переконаність у відданості йому запорожців та надія на можливе покращення ситуації за допомогою більш дієвого уряду і вплинули на рішення П. Болбочана прийняти групу під своє командування. Він говорить В. Сальському, що прийняв рішення, і просить його передати йому командування. У свою чергу, як стверджує сотник С. Цап, В. Сальський визнав слушність позиції П. Болбочана щодо уряду Б. Мартоса й погодився негайно скласти свої повноваження, якщо буде наказ Головного отамана. Висловлюючи сумнів щодо можливості прийняття С. Петлюрою такого рішення, П. Болбочан запропонував В. Сальському негайно здати командування Запорізькою групою і прийняти на себе обов’язки начальника штабу, але той, за словами С. Цапа, відмовився особисто прийняти таке рішення і наполягав на необхідності зачекати відповіді Головного отамана (Док. № 64).

У процесі слідства в справі П. Болбочана В. Сальський розповідатиме, що до нього звертались командири різних формувань Запорізької групи, зокрема 6-ї дивізії, т. зв. гайдамацької, отаман Загродський та начальник штабу цього підрозділу Стефанів, які виступали категорично проти призначення П. Болбочана командувачем групи. Розуміючи, що гайдамаки в такому разі можуть розпочати збройну боротьбу із 7-ю дивізією, що підтримує П. Болбочана, В. Сальський вирішив, як він сам наголосив на допиті, «ліквідувати цю справу поволі спокійно при допомозі авторитету Головного Отамана» (Док. № 54). Описуючи настрій П. Болбочана в цій кризовій ситуації, В. Сальський зауважив, що той «кілька раз виходив з… кімнати, хвилювався, повертався до попередньої пропозиції», наче потрапив у кут, з якого не знаходив виходу, розгубився і почав розказувати, що «за ним стоять широкі кола громадянства, що цього вимагає користь України, що це має не місцеве значення, а далеко ширше політичне, що це він робить для того, щоб змінити уряд і деяких старших військових начальників…» (Док. № 54).

Переповідаючи хід своєї останньої зустрічі з П. Болбочаном, В. Сальський уже на повторному допиті, цілком свідомо розставляє акценти таким чином, щоб слова полковника — на той час вже страченого — трактувалися як намір вчинити антидержавний переворот шляхом повалення уряду (Док. № 49). Утім, в інтерпретації С. Цапа, який також вдається до розлогого цитування висловлювань кожного з учасників згаданої зустрічі, слова П. Болбочана подаються як гостра критика уряду без жодних погроз або заяв щодо протидержавних дій (Док. № 64). Отже, полковник не перетнув тонку межу між критикою республіканського проводу та закликами до його повалення.

У діалог між П. Болбочаном та В. Сальським, як пише С. Цап, втрутився М. Гавришко. Він зокрема зазначив, що «в разі наглої потреби» має право «звільнити зі становища кожного старшину в корпусі включно до його командира» і наголосив, що «бере на себе відповідальність» та звільняє його, В. Сальського, з посади командувача Запорізької групи. Натомість М. Гавришко призначає на чолі групи П. Болбочана, а В. Сальського — у його підпорядкування. Реакцією останнього стала незгода з таким рішенням державного інспектора, оскільки згідно з інструкцією, як уже зазначалось, така перестановка могла відбутися лише в разі, якби В. Сальський був визнаний «ворожим та непевним елементом». Очевидно, наказ державного інспектора розцінювався В. Сальським як недовіра до нього та сумнів у його професійній здатності, що не могло не вплинути на його позицію у цій справі.

Зрештою, вже після налагодження зв’язку з Чорним Островом, де в той час перебував С. Петлюра, відбулась тривала розмова Головного отамана з В. Сальським. Він, зокрема, звернув увагу С. Петлюри «на можливість заколоту і просив вирішити справу так щоб цього заколоту уникнути, додавши, що при цьому питання… власного самолюбства зовсім відкидає» (Док. № 54). Сотник С. Цап переповідає розмову між Головним отаманом та В. Сальським за спогадами підполковника В. Свтимовича — на той час булавного старшини для доручень Запорізької групи (Док. № 64). Після того, як Головний отаман заборонив В. Сальському передавати свої повноваження П. Болбочану, останньому було запропоновано переговорити з С. Петлюрою особисто. Проте, судячи із записів, жоден з них не прагнув контактів і пошуків порозуміння.

За словами С. Цапа, полковник у розмові з В. Сальським неодноразово відзначав його військовий талант та організаторські здібності і не виявляв жодних сумнівів щодо його фахового рівня. Йшлося про необхідність розпорядитися Запорізькою групою таким чином, щоб вона, як зазначив П. Болбочан, почала битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та явних московських попихачів» (Док. № 64). Однак при цьому ним не було вчинено жодних протиправних кроків. Маючи всі практичні можливості реалізувати наказ М. Гавришка, П. Болбочан все ж не вдався до конкретних воєнно-політичних акцій. Він різко критикував становище в керівництві Директорії, проте був далекий від того, щоб підняти заколот, подібний до Оскілкового.

Скоріше за все, йшлося про зміцнення державницьких позицій в армії, щоб вчинити тиск на провід УНР з метою зміни політичного курсу.

Протягом дводенних переговорів справа перебрання обов’язків командувача Запорізької групи П. Болбочаном так і не була розв’язана. Відмовившись виконати наказ державного інспектора М. Гавришка, В. Сальський зі свого боку не вжив жодних заходів проти П. Болбочана і спокійно очікував на подальший розвиток подій. У свою чергу П. Болбочан разом з М. Гавришком теж не вдалися до якихось кроків, аби перебрати командування запорожцями у свої руки.

Загалом, події, пов’язані з призначенням П. Болбочана — старшини, якого поважала й підтримувала переважна більшість військовиків Запорізької групи, — стали проявом намірів поміркованих державницьких сил змінити ситуацію як в армії, так і в країні в цілому. Не бажаючи вдаватися до антиурядових заходів на кшталт повстання В. Оскілка, праві прагнули шляхом тиску на Головного отамана досягнути реорганізації армії, побудувати її на регулярних засадах, покінчити з партійними чварами та анархією в суспільстві, відсторонити від влади ліві соціалістичні сили, які виявилися неспроможними консолідувати українське суспільство.