Розділ «Частина І»

На перехресті

Що ж стало справжньою причиною «реабілітації» П. Болбочана?

Запорізька група [14], яка на той час продовжувала залишатися одним із найбільш боєздатних військових з’єднань, і особливо її командир опинилися в центрі уваги як уряду, так і його опонентів. У перших він викликав острах і роздратування, другі прагнули встановити з полковником тісніші стосунки, вбачаючи в ньому авторитетну фігуру, здатну об’єднати опозиційні до Директорії політичні сили. За словами воєнного історика М. Середи, уряд УНР не міг далі ігнорувати справу П. Болбочана, оскільки він «сидів у печінках кожного з міністрів». Крім того, певна небезпека «збільшувалась із боку запорожців, у яких він користувався довір’ям і симпатіями» 254. З огляду на поглиблення конфронтації з лідером ЗО УНР та її Державним Секретаріатом, республіканський уряд із занепокоєнням стежив за зростанням популярності П. Болбочана в Галичині та його зустрічами з представниками опозиційних партій.

Під час перебування уряду 30 УНР в Станіславові П. Болбочан, який також знаходився там, зустрічався з провідними діячами Української партії соціалістів-самостійників (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, М. Білінським, Д. Симоновим, І. Липою, Ю. Коллардом, О. Шаповалом та ін.) та Української демократично-хліборобської партії (В. Андрієвським, В. Липинським та С. Шеметом) (Док. №№ 36, 58). Головною темою розмов була політика уряду УНР та неспроможність лівого кабінету Б. Мартоса здійснювати державне керівництво, а також повстання В. Оскілка й можливі дії у разі приходу до влади правих партій. Як показував згодом під час слідства П. Болбочан, О. Андрієвський та С. Шемет виявляли рішучі наміри щодо призначення його командиром якої-небудь військової частини, що стала б надійною опорою для опозиціонерів. «Із військових частин для мене намічали або Запорізький корпус, або як це не вийде, то яку-небудь військову частину на Збручі», — свідчив на другому допиті полковник (Док. № 36).

С. Шемет схилявся до думки використати П. Болбочана для зміцнення збройних сил 30 УНР. «Власне тоді в Станіславові моя особиста думка була та, що полковникові Волбочанові краще було вступити до Галицької армії, бо тут було і більше порядку, і більше реалізму в політичних гаслах, і більше інтелігентності во всьому», — писав С. Шемет, згадуючи події весни 1919 р. Він також зазначає, що декілька разів звертався з аналогічними пропозиціями до голови Державного Секретаріату 30 УНР С. Голубовича та президента Національної ради Західноукраїнської республіки Є. Петрушевича. Проте, за словами С. Шемета, «обоє відхиляли моє предложения скористатися Волбочаном для Галицької армії, покликаючись на небажання псувати відносини з Головним Отаманом Петлюрою» 255. Як він згадує, вже напередодні захоплення поляками Станіславова був одержаний офіційний наказ про «призначення Болбочана формувати якусь нову частину для Галицької армії» 256.

24 травня 1919 р. Державне секретарство військових справ ЗО УНР надало полковнику повноваження на формування добровольчих військових частин у районі Микулинці-Скалат і на південь від них. П. Болбочан одержував право формувати загони з усіх громадян, у тому числі й з Наддніпрянської України, що перебували на території Галичини і не підпадали під наказ Директорії УНР про мобілізацію. З фондів Державного Секретаріату ЗО УНР за розпорядженням західноукраїнського уряду мало надаватися фінансове забезпечення цих частин (Док. № 14). Передбачалось їхнє повне укомплектування військовою формою та зброєю. Як засвідчував згодом сам П. Болбочан, в одержанні цього призначення йому сприяли члени УДХП та УПСС, насамперед С. Шемет, які «через Галицьку народну партію впливали на Секретаріат». Полковник також зазначав, що після того, як клопотання Державного Секретаріату 30 УНР перед С. Петлюрою про його призначення на військову посаду в Галицьку армію не мали успіху, йому було доручено формування нових військових частин у згаданому районі (Док. № 36). Не вважаючи себе ані заколотником, ані опозиціонером, П. Болбочан не приховував, що в наданні йому повноважень для формування військових частин були зацікавлені насамперед представники правих українських партій. За словами полковника, за день-два до одержання повноважень від Державного секретарства військових справ йому було передано двадцять п’ять тисяч українських гривень від С. Афанасьева, міністра фінансів уряду С. Остапенка. Ці гроші «на росходи по моїм роз’їздам і на організацію війська, яке я мав формувати, — свідчив згодом П. Болбочан, — були із партійної каси УПСС» (Док. № 36).

Проте нове призначення П. Болбочана фактично не було реалізоване. Саме в цей час почався новий наступ польських військ і «праве крило Галицької армії одходило і стали боятись, що той район, де мені (П. Болбочану. — Авт.) доручено було формувати військо, буде захоплений поляками». Після того, як польська армія почала свій наступ на Станіславів, полковник виїхав у прифронтову смугу Чортків-Копичинці для з’ясування можливостей формування нових військових частин з добровольців. Ситуація, з якою він ознайомився в районі виконання своїх обов’язків, засвідчила повну відсутність будь-яких людських чи матеріальних засобів до реалізації цього завдання. «Коли почався наступ ворога на Станіславів, — свідчив П. Болбочан дещо пізніше, — то я виїхав на Чортків-Копичинці і там побачив, що із нових формувань нічого не вийде, бо не було ні кадрів, ні амуніції, ні зброї» (Док. № 36).

Розуміючи, що виконання покладених на нього західноукраїнським урядом обов’язків було нереальним, П. Болбочан спробував звернутися до Головного отамана С. Петлюри з проханням надати йому військову посаду в Армії УНР. Більшість учасників подій згадують, що в цей час він дійсно уперто й послідовно шукав усіх можливих шляхів для повернення на військову службу. Чимало впливових політичних, військових та громадських діячів розуміли, що П. Болбочан може принести велику користь українській справі, якщо повернеться на командну посаду в армії, дехто з них клопотав за нього перед Головним отаманом. Зокрема, С. Шемет згадував, що особисто «умовляв міністра Мартоса і члена Директорії Андрія Макаренка, з якими бачився в Станіславові, аби вони сприяли поворотові Болбочана до служби у війську» 257. Він також згадує про зустріч П. Болбочана і Є. Коновальця, що відбулась у Станіславові з ініціативи українського галицького політика Цегельського. Останній також намагався сприяти поверненню опального полковника на військову службу. З цією ж метою до С. Петлюри звернувся і брат члена Директорії А. Макаренка — Г. Макаренко, — який також мав зустріч з П. Болбочаном у Станіславові (Док. № 63).

Зі спогадів С. Шемета, свідчень самого П. Болбочана відомо про зустріч С. Шемета з Головним отаманом у Тернополі. За словами І. Мазепи, С. Петлюра мав попередню розмову з членами Директорії А. Макаренком та Ф. Швецем щодо нового призначення полковника до Запорізької групи. Тоді вони дійшли спільної думки, що «Болбочана не можна вертати до армії, бо Чорношличники… — за Болбочана, а Гайдамаки… — проти, тому, мовляв, «не буде порядку»», — зазначає І. Мазепа 258.

Власне саме це послужило причиною рішення щодо відрядження П. Болбочана до Італії з метою комплектування нових частин з українських військовополонених. Цей факт знайшов своє висвітлення в пізніших свідченнях полковника на допитах: «Мені тоді сам Отаман (Петлюра. — Авт.) пропонував їхати до Італії, на що я погодився. Коли про це дознався Шемет, то мені прийшлось кожен день переживати неприємності, бо Шемету не хотілось, щоб я їхав з України» (Док. № 36). У свою чергу С. Шемет досить іронічно поставився до нового призначення полковника. «Петлюра пропонував Болбочанові або їхати до Італії формувати з полонених Галичан військо, або одержати від нього, Петлюри, призначення в Галицьку армію, — писав він у своїй статті про полковника. — Перше, кажуть, Петлюра звичайно пропонував всім, кого хотів здихатись. Що ж до Галицької армії, то компетенція Петлюри на неї не розповсюджувалась…» 259.

Якщо надані ЗО УНР повноваження П. Болбочан не міг реалізувати через відсутність людських та матеріальних ресурсів, то його призначення для формування військових частин з українських полонених в Італії виглядало ще більш примарним, оскільки представники соціалістичних партій, які складали на той час більшість у республіканському уряді, були проти призначення його взагалі на будь-яку посаду.

31 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було заслухано доповідь міністра внутрішніх справ І. Мазепи про відрядження П. Болбочана до Італії для організації військових частин з полонених-українців [15]. Члени уряду практично одностайно висловилися проти відрядження П. Болбочана, що й було зафіксовано в рішенні засідання 260. У зв’язку з цим виглядає нещирою позиція І. Мазепи, який особисто доповідав на засіданні про призначення П. Болбочана і був, як міністр і доповідач, знайомий з перебігом та результатами обговорення. У своїй книзі він згодом написав, що полковник погодився їхати до Італії, але «чомусь» наприкінці травня 1919 р. не прийшов до Директорії 261. У дійсності, як свідчать документи, після доповіді І. Мазепи 31 травня 1919 р. кабінет ухвалив звернутися до Головного отамана, «аби п. Болбочана було відкликано з зазначеної командіровки». Для погодження цього питання члени уряду відрядили до С. Петлюри міністра внутрішніх справ І. Мазепу, а також міністра преси й інформації І. Лизанівського, «аби остаточно порозумітися в цій справі» 262. Проте 5 червня 1919 р. Головний отаман підписав розпорядження начальнику головного управління генштабу Армії УНР О. Шайбле негайно відрядити полковника П. Болбочана «в розпорядження української торговельної місії в Італії»[16]. На виконання рішення Головного отамана, 6 червня 1919 р. О. Шайбле звернувся до Ради Народних Міністрів УНР з проханням затвердити видачу коштів військовому агенту 1-го розряду П. Болбочану та іншим делегованим особам (полковникам Разіну, Ляшенко, Василенко, хорунжому Коржу).

Не виключено, що П. Болбочан передбачав що це призначення — лише привід вислати його з України і тому не дуже хотів їхати, оскільки одночасно із очікуванням офіційного оформлення документів для майбутньої поїздки продовжував зустрічатися з низкою політичних діячів та військовими, які настійливо рекомендували йому повернутися в Запорізьку групу. У нашому розпорядженні немає інших документів, крім звернення О. Шайбле до РНМ УНР від 6 червня 1919 р., які б засвідчили, що розпорядження Головного отамана С. Петлюри було до кінця реалізоване генштабом. Можливо, П. Болбочан так і не був поінформований про своє відрядження до Італії. Як би там не було, цілком легітимною підставою для намірів полковника залишитися в Дієвій армії могло бути рішення державного інспектора М. Гавришка щодо Запорізького корпусу.

П. Болбочан і державний інспектор М. Гавришко

7 травня 1919 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила «Закон про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР», що запроваджувався з метою зміцнення українських збройних сил і безпосереднього контролю за армією з боку держави. Очолював нову інституцію головний державний інспектор, який брав участь у засіданнях Ради народних міністрів УНР з дорадчим голосом 263.

Одночасно з законом було прийняте й «Положення про Державний інспекторат», яке мало регламентувати завдання та права цієї інституції, а також визначити коло повноважень державних інспекторів. «Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Вищої Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від роспаду й деморалізації, -наголошувалось у цьому документі. — Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: Перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли і хто б вони не були — за всяку ціну» 264.

У «Положенні» визначались завдання новоствореного інституту: «а) стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів Центральної Військової Влади, перестерігати і в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, пияцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях; б) стежити за політичним настроєм козаків і старшин і вживати всіх заходів, аби військові частини та інституцїї були щиро демократичні і національно виховані». Наголошувалось, що про «ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент Інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення». Крім того, інспектори повинні були «вживати всіх заходів до підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротись з дезертирством»; «брати участь у всіх військових нарадах муштрової та адміністративної влади». Одночасно роз’яснювалось, що «командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатись у ці справи» 265. У § 15 «Положення» зазначалося, що державні інспектори цілком відповідають за всебічний стан своєї частини, а в § 11 наголошувалось, що в надзвичайних випадках державні інспектори могли, оминаючи своїх прямих начальників, звертатися до «тої Вищої Влади, яка найскорше може вирішити питання або подати відповідну допомогу» 266.

Не можна не помітити наявність у «Положенні» взаємови-ключних і суперечливих пунктів. Так, з одного боку, інспектори були зобов’язувані повідомляти про свої кроки по усуненню з армії непевного елементу, а з іншого — «могли минати своїх прямих начальників» і звертатися до тієї «Вищої Влади, яка найскорше» може вирішити питання. Таким чином, інспекторам надавалося право власного вибору: кого, коли й про що повідомляти.

Тим часом 20 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР були затверджені кандидатури державних інспекторів. Державним інспектором польових управлінь Дієвої армії УНР призначався відомий громадсько-політичний і військовий діяч, член УПСР, полковник Армії УНР В. Кедровський, його заступником — І. Романченко. Того ж дня серед інших офіцерів, призначених державними інспекторами військових підрозділів, посаду інспектора Запорізької групи військ обійняв полковник М. Гавришко, його заступником став М. Гладкий 267.

Загалом же про сприйняття інституту державних інспекторів кадровими військовими можна уявити зі свідчень полковника П. Дяченка — командира кінного полку чорношличників Запорізької групи військ. «В цьому часі партії Соціалістів-Демократів і Соціалістів-Революціонерів, які творили наш уряд, ввели в армії державну політичну «інспектуру», — зазначав він. — Ці партійні агенти зі запалом узялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу» 268.