Розділ «Частина І»

Варто зауважити, що державний інспектор М. Гавришко був призначений на цю посаду саме завдяки своїй партійній приналежності до УПСР. Проте внаслідок своєї державницької позиції він фактично розійшовся з урядовою лінією тогочасного лівого кабінету Б. Мартоса. Один з перших наказів державного інспектора М. Гавришка — ч. 4 від б червня 1919 р., - що був розповсюджений по всій території, яку займали частини з’єднання, роз’яснював покладені на нього інспекційні обов’язки: «…всі негайні питання, які підлягають вирішенню Державного Уряду, до прибуття Уряду Республіки», будуть вирішуватися ним (Гавришком), а також наголошувалось, що особи, які «дозволяють собі легковажно відноситись до розпоряджень Державних інспекторів… будуть суворо каратись» (Док. № 15).

За словами П. Дяченка, «політичний інспектор корпусу М. Гавришко (політінспекторів введено на взір більшовицьких комісарів) поінформував нас (полковників групи. — Авт.), що в уряді Головного Отамана носяться з думкою зліквідувати Запорізький корпус і для тої «місії» призначили полковника Сальського, щоб запобігти цьому він призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має заарештувати полковника Сальського, якого штаб міститься в Проскурові» 269.

Не виключено, що серед командного складу Запорізької групи дійсно поширювалась інформація, яку наводить у своїх спогадах П. Дяченко. Проте, незалежно від наявності у військового керівництва таких намірів щодо Запорізької групи, запорожці й раніше неодноразово зверталися до вищого військового командування УНР з проханням повернути до війська їхнього колишнього командувача.

У Проскурові, куди П. Болбочан приїхав 6 червня 1919 р. 270, очікуючи на нове призначення, він неодноразово зустрічався із запорожцями. Козаки та старшини умовляли його прийняти команду над корпусом. Зокрема про це пише С. Шемет, який тоді теж перебував у місті. Він посилається на слова особистого ад’ютанта П. Болбочана — сотника І. Коржа. «Домагання Запорожців повороту Болбочана до командування корпусом вже мали свою історію, — зазначає С. Шемет. — Цього домагався корпус зразу після арешту Болбочана через делегацію, послану ще з Кременчука до Києва. Через 1–2 місяці після того Запорожці вже з Вапнярки посилали кількох людей літаком до Станіславова до Болбочана, аби умовити його повернутися до корпуса. Потім, при кінці травня, коли корпус перейшов через Румунію і прибув до Галичини, то зараз же послав делегації — одну до Головного Отамана, другу до Болбочана з домаганням повороту Болбочана на пост командуючого» 271. За свідченням очевидців, полковник відмовлявся від цих пропозицій, зазначаючи, що прийме командування після затвердження його посади верховною військовою владою.

Згодом під час слідства П. Болбочан розповідатиме, що в день прибуття до Проскурова до нього приїхали запорожці разом із державним інспектором М. Гавришком, які почали його умовляти повернутися до війська. На цьому ж наполягав і присутній там у цей час С. Шемет. «Всі вони зробили великий вплив на мене, і я погодився їхати до запорожців, не маючи сили суперечити їм», — свідчив на допиті П. Болбочан (Док. № 36).

На поверненні полковника до своєї частини наполягали командири полків Запорізької групи. Зібравшись на спеціальне засідання, вони прийняли рішення про заміну полковника В. Сальського — командувача Запорізької групи військ — на свого попереднього командира. Водночас було підготовлене клопотання, яке в той же день направили державному інспектору М. Гавришку. Це звернення підписали полковники Осмоловський — командир 2-ї (7-ї) пішої Запорізької республіканської дивізії, тимчасово виконуювач обов’язків його заступника Зельницький, командир 1-го Окремого кінно-республіканського полку (чорношличників) П. Дяченко, командир 1-го Запорізького республіканського полку Мальцев, командир 2-го Мазепинського пішого полку І. Дубовий, командир 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, командир 2-го Запорізького Яна Кармелюка полку Троцький та командир 4-го Богунівського пішого полку Цілюрик 272.

Аргументуючи своє прохання, полковники посилались на відповідні настрої як в армії, так і серед українського громадянства: «Задля підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об’єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої військово-освіченої людини, яка б безпосередньо без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України «Комунієй» й іншими ворогами Самостійної України». Серед іншого, вони закликали відкинути політичні суперечки, що точилися у військовому проводі, і зосередитись безпосередньо на боротьбі з ворогом. Для цього на чолі Запорізької групи мала стояти людина без політичних амбіцій: «Ми військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим, що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова». І далі: «Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами» (Док. № 16).

На підставі цитованого звернення полковників М. Гавришко в той же день віддав наказ П. Болбочану «негайно вступити в командування військами запорожської групи». При цьому він посилається на «настрій військ та їх бажання», висловлені в записці полковників групи, «аби охоронити єдину надію України групу військ запоріжців від неминучого розвалу». У цьому ж таки наказі М. Гавришко наголошує, що його розпорядження є обов’язковими, оскільки згідно з «Положенням про Державний інспекторат» «за відсутністю Уряду» він «виконує функції в вирішенні негайних питань» (Док. № 18). Одночасно М. Гавришко своїм окремим розпорядженням усуває від обов’язків командувача Запорізької групи В. Сальського — одного з найближчих соратників С. Петлюри, який лише 22 травня 1919 р.273 після переформування Запорізького корпусу в групу обійняв командування нею. Як згадував С. Шемет, П. Болбочан з повагою ставився до цього шляхетного та відважного офіцера генерального штабу і «незручно себе почу вав» у ставленні до нього після призначення М. Гавришком. Він, за словами С. Шемета, планував «просити Сальського залишитись начальником штабу корпусу, коли сам обійме ко манду…» 274. У цій складній ситуації В. Сальський, штучно зіштовхнутий з П. Болбочаном, виявив надзвичайну витримку та коректність, намагаючись не допустити до збройної розв’язки конфлікту.

У своєму наказі про зміщення з посади В. Сальського М. Гавришко знову ж таки посилався на звернення полковників, які «рішуче вимагають негайного призначення на посаду командуючого військами Запоріжської групи людину яку вони добре знають з гарного боку а також знали б як старшини так і козаки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець виникаючому антагонизму». «Свої вимоги вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів, — підкреслювалось у розпорядженні державного інспектора. — З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України запоріжців від розвалу на підставі § 1 Закона про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати сесії обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнено неізбіжного кровопролиття, наказую Вам не чинити спротив наказам Командуючого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усовуєтесь з займаної Вами посади» (Док. № 17).

Аналізуючи непросту правову ситуацію, що склалася на той момент у Запорізькому корпусі, необхідно визнати, що М. Гавришко діяв у повній відповідності з повноваженнями, наданими йому наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р., де тлумачилися прерогативи державних інспекторів у підпорядкованих їм частинах. Вони мали повноваження діяти не тільки згідно з вказівками Наказного отамана, «але по свойому почину», відповідно до його загальних директив 275. Одночасно М. Гавришко посилався на § 1 «Положення про Державний інспекторат», який трактував обов’язки державного інспектора, серед іншого декларуючи: «…він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації» 276.

М. Гавришко вважав, що його рішення про повернення П. Болбочана на попередню посаду не буде суперечити чинним наказам Головного отамана. Статус колишнього командира запорожців на той час не був чітко визначеним. Спроба Головного отамана відрядити П. Болбочана зі спеціальною військовою місією в Італію була заблокована урядом. Після цього жодних призначень не відбулося. Полковник на той момент, як військовик Армії УНР, чий рапорт про відставку залишився без відповіді, знаходився в розпорядженні військового керівництва, хоча й без чіткого визначення, якого саме. За такої ситуації фактично ніщо не заважало М. Гавришку повернути П. Болбочана на посаду командира Запорізької групи.

Вочевидь, М. Гавришко не припускав навіть думки, що призначення ним П. Болбочана новим командувачем Запорізької групи може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого П. Болбочана, який зобов’язаний був виконувати всі накази державного інспектора.

Однак згідно з п. б § 6 «Положення про Державний інспекторат», державний інспектор міг «негайно усунути з армії» лише «в крайньому випадку ворожий та непевний елемент, …рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана». За всіма ознаками полковник В. Сальський, тогочасний командувач Запорізької групи, аж ніяк не попадав під трактування цього параграфа. Навпаки, дії самого інспектора М. Гавришка можна було кваліфікувати згідно з другою частиною цього ж таки п. б § 6 «Положення»: «…Коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення (інспектором «ворожого та непевного елементу» з армії. — Авт.), інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення» 277.

Отже, можна констатувати, що М. Гавришко діяв у рамках тих повноважень, які мав згідно з «Законом про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» та «Положенням про Державний інспекторат» та згідно з наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р. У його діях не було жодних ознак протиправності, ні, тим більше, намірів учинити державну зраду. Вони були продиктовані реальними потребами зміцнення армії і враховували настрої вояків найбільш боєздатного і дисциплінованого її підрозділу.

Зрештою, питання про легітимність наказу М. Гавришка пов’язане з відповіддю на одне з найголовніших питань: чи вчинив полковник П. Болбочан злочин — у час військових дій намагався самочинно зайняти високу командну посаду, чи він діяв згідно з наказом посадової особи, котра мала реальні повноваження призначати й усувати командирів військових підрозділів підпорядкованої йому групи.

Зміст «Положення про Державний інспекторат» свідчить, що воно створювало законний ґрунт для прийняття державними інспекторами самостійних рішень щодо кадрових переміщень у підпорядкованих їм частинах Армії УНР. Дещо згодом — 15 вересня 1919 р. — Директорія затвердила закон про встановлення «Статуту Державного інспекторату в Армії Української Народньої Республіки», скасувавши прийняте у травні «Положення». Новий документ у головних рисах дублював попередній, але чіткіше виписував завдання й повноваження державних інспекторів. Серед іншого, державні інспектори, здійснюючи «усунення з посади… та арешти», зобов’язані були повідомляти про це вищу інстанцію 278, і про жодні надзвичайні випадки не згадувалося. Можна припустити, що корективи, внесені до нового документу про державний інспекторат, крім іншого, були викликані й подіями, пов’язаними з призначенням П. Болбочана.

Мемуаристи й дослідники часом діаметрально протилежно висвітлюють роль державного інспектора Запорізької групи військ полковника М. Гавришка в «справі П. Болбочана». Одні (І. Мазепа, Б. Мартос) пишуть, що його вчинок був волюнтаристським, інші (С. Шемет, Я. Штендера), навпаки, стверджують, що він діяв у відповідності до тогочасних законів. Якщо останні дотримуються думки, що наказ М. Гавришка був викликаний воєнною доцільністю та настійливими проханнями командирів полків Запорізької групи, то перші вважали, що державний інспектор керувався виключно політичною логікою. І. Мазепа, зокрема, називає М. Гавришка «радянським агентом» і наголошує, що в «авантюрі Болбочана заміри правих груп перепліталися з роботою большевистських агентів-провокаторів» 279.

Деякі сучасні дослідники, тиражуючи написане І. Мазепою, Б. Мартосом та ін., трактують «справу П. Болбочана» спрощено й одновимірно, оскільки ті проблеми, що постають при більш детальному та виваженому вивченні питання, ідуть врозріз з багатьма усталеними поглядами й офіційними постулатами, викликають чимало запитань, відповіді на які перегукуються з сьогоденням.

Подальший перебіг подій того часу, а також аналіз залучених авторами документів, нещодавно віднайдених в архівах Києва та Москви, переконують, що не існує щонайменших серйозних підстав вважати М. Гавришка «агентом Москви». Відсутні будь-які документальні вказівки на те, що він перебував у частинах Червоної армії, як це стверджують деякі дослідники та мемуаристи. І навіть наявність його прізвища під № 81 у списках оборони на процесі С. Шварцбарта в Парижі в 1927 р.280, при вкрай негативному сприйнятті цього факту, також не може бути підставою для обвинувачень М. Гавришка у належності до радянських спецслужб.

Отже, 7 червня 1919 р. у відповідності до § 11 «Положення про Державний інспекторат», який дозволяв «в надзвичайних випадках», минаючи прямих начальників (Державного інспектора польових управлінь Дієвої армії УНР В. Кедровського), звертатися до вищої влади, «яка найскорше може вирішити питання» 281, державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко, здійснивши своїми наказами відповідні пересування на посаді командувача підпорядкованої йому військової формації, повідомив рапортом про це у встановленому порядку Головного отамана С. Петлюру. У своєму донесенні він зокрема зазначав, що, намагаючись «охоронити Армію від розпаду, призначив Отамана Болбочана Командуючим Запорожською Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любов’ю і кожний гаразд життя своє за його положити». М. Гавришко наголошував, що його кроки були зроблені «для загальної користі», без «жодних політичних міркувань» (Док. № 19).