Розділ «В службі Батьківщині»

Сумління, одначе, чисте, того не жалію. Тоже ніби ворог. Чи не прийдеться нам боронить здобуту тепер волю? Україна багата, положена одкрито, не боронять її гори і великі ріки. Світ зажерливий, простягнеться чужа рука, хто дасть по їй палицею, міліція? Таку оборону може собі позволить Англія, маючи могутній флот.

Підходе якийсь хорунжий: "Ви, пане поручику, хочете вступить до українського війська?" Дивлюсь на його мовчки, одірвавшись од думок. Йому що за діло? "Чи знаєте добре нашу мову, "позаяк" це вельми важне". Мовчу. "Если" не добре, треба підучитись!" Це так ніби доброзичливо, повчаючи, важно, як правдивий ад'ютант важного генерала. Взяла злість: "А чому ви, прапорщику, не научитесь? Звідкіль взяли оте "позаяк", "если"?" Прапорщик почервонів.

"Та у нас ве Львові всі так говорять. Та ми свідоміші од наддніпрянців". — "Не заперечую, свідоміші. Тільки по обох сторонах Дніпра в мові і літературі не спіткаєте цих дивних слів. Не скажуть "ве Львові", а "у Львові", не додадуть і непотрібне "та"!"

Якісь дівчата, певно, студентки, прислухуються і регочуться. Зближаються троє. Всередині — високий, з борідкою, в руках портфель. Щось як наче знайоме. Приглядаюсь пильніше: немає сумніву, знаю. Трійка керується виходить, пристає, щось обговорює.

Стаю рядом: "Андрій Зінов'євич!" Той, з борідкою, і його супутні дивляться на мене, самі на себе.

"Вибачте, Андрій Зінов'євич, Ви були у нас в Кічкасі..

Борідка широко радо сміється.

"Ви, товаришу, брат Андрія Антоновича? Пізнаю, пізнаю. Тепер часу не маю, жду за годину на обід. Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська, дом №… Чикаленка. Жду".

Видно, важна особа, коли всі так дивляться і прислухаються.

Вертаюсь по шапку, "свідомий" прапорщик стоїть, витягся як струна, рот круглий, як "о"! Типик! Не одному одіб'є охоту сюди приходить.

Заступають дорогу дівчата: "Ви давно знайомі з Володимиром Кириловичем?"

"З Андрієм Петровичем хіба!"

"Ні, з Винниченком Володимиром Кириловичем".

"Досить давно, перед війною".

От хто у нас бував, от що значить конспірація!

Мушу пригадать комічний момент. Одного дня, в свято, прийшов до нас хтось, пригадуючий робітника-фахівця, шукаючого праці. На голові кепка, підношене убрання, в руках малий чемоданчик. Питається Андрія, коли буде? Підожде. Перш за все — підкріпить подорожнього. На веранді поставлено столик, внесено, що треба. Лице в гостя приємне: високе чоло, уважні розумні очі, гарно зарисований рот. Вуси густі, невеликі. їсть поволі, акуратно. Сиджу збоку. Руки великі. Слюсар або тесляр. Високий і, видно, при силі.

Мати позвала помогти подать чай. Каже пошепки: "Як вип'є чаю, поведи його в садок, нехай полежить в гамакові. Хто його знає, що за людина. Був такий, та забрав самоварчик". Правда, був.

Андрій був гостеві радий, забрав до себе, говорили довго. Там гість спав, щось писав, погостював пару днів і попрощався. Звався Іваном Петровичем.

Андрій до нього ставився з замітною пошаною. Другим разом побув з тиждень. Одітий достатньо по-міському, в капелюхові. Тепер звався Андрієм Зінов'євичем.

Третій раз приїхав з жінкою і великою групою киян і катеринославців. З лоцманами дубом їхали через пороги. В цій групі був знавець і критик української літератури проф. Сергій Єфремов. Були старі знайомі — муж і жінка Лисиченки. Тепер Андрій Зінов'євич носив невелику борідку, а було це в 1910 чи 1911 році.