Розділ «В службі Батьківщині»

Тут у Тебе звило своє чорне кубло реакції самодержавство московське. З твоїх святинь цідилась отрута брехні і зневаги нашої слави, народної гордості, нашої мови, нашої мислі. Позбавлено нас своєї книжки, школи, навіть назву перемінено, нашу історію окрадено. Зосталась мова і пісня, збережена народом. Та ще зосталась гаряча любов до своєї землі.

Зосталась різниця характеру, вигляду замилування до краси, чистоти і моралі.

Тлів жар народних дум, прикритий попелом ворожої сили. Не гас, чекав свого часу.

Підсилив той огонь Великий Кобзар.

Тепер вітер зніс попіл, розпалив невгасимий огонь.

Піднявсь Ти у всій своїй красі!

Знову став столицею України-Русі!

Здійснились "думи шалені" Богдана.

Здійснились мрії Тарасові — ожила Слава України!

Чую себе здоровим, набралась вага, вернувся і голос, тим часом тихий. Лікарі не сподівались так скоро мене випускать.

Іду до Центральної Ради. Міститься в гарному оказалому будинкові Педагогічного музею. Варту несуть чорноморські моряки. Молодець в молодця, в чорних бушлатах, штанах "дзвоном", з безкозирок повівають Георгіївські стрічки. В руках — рушниці без штиків.

Військовий секретаріат. Довідуюсь, що моє подання прийнято, записаний в список четвертим. Пам'ятаю прізвищу перших: полковник Капкан, хорунжий Ган, сотник Лощенко.

Чому не повідомлено? В спискові коло 200 офіцерів — небагато. В повній формі, при своїй шаблі входжу до кабінету Генерального Секретаря військових справ — Симон Петлюра.

Почав йому представляться; перервав, протяг руку — сідайте! Якось дивно чую. В шоферській шкіряній куртці, невисокий, збудований міцно, темний блондин. Одне око трохи косувате, сіре, голос приємний, теноровий. Ніяких одзнак. Нічогісінько військового. Бачу: і шапка штатська. Розмова коротка, такого змісту: він говорив, я слухав.

"Війні скоро кінець, і буде вона остатня. Армія не потрібна, заступить її охоча міліція. Офіцери там будуть потрібні. В військових частинах треба організувать українців. На вічах, зібраннях провадить агітацію за признання Україні широкої автономії і автономічної влади Центральній Раді".

Все. Щось не переконуюче — якась міліція? Виходжу трохи злий. Присів собі за столиком, де подається чай. Під враженням розмови, котра щось пригасила.

Я виховувався з почуттям нехіті до армії і військовості. Життя, наперекір цим переконанням, зробило мене військовим.

Цим пояснить, що тоді, в першому бою, не піднялась рука на переляканого утікаючого німця?

Тепер рубав би без пощади! Це за Рудку Черевище, за оту мертву, убиту газом роту, за підступ.

Під Костюхнівкою пустив шістьох польських соколів, ще і на дорогу дав харчів. Риск великий, грозив польовий суд.