Розділ «Тризуб чи двоголовий орел?»

Так пройшло нам десять днів.

Дня 27 березня я дістав призначення на команданта табору австрійських поворотців з полону у Києві. Напередодні мого виїзду у Київ я стрінув фельдфебля Пітушевського, далекого свояка, який у пам'ятний день мого поранення був одним із тих, що порятував мене у скрутній хвилині і винайшов підводу до Перемишля. Врадуваний стрічею, знаючи його меткість і добре відношення до мене, я з місця заявив йому, що від цеї хвилини нехай уважає себе за мого помічника в моїх нових обов'язках. Другого дня вечором ми сиділи у вагоні поїзду, що гнав у напрямі Києва.

Цілий поїзд був напханий по краї жидами. Вони, побачивши мою блакитно-жовту відзнаку на шапці, стали глумливо мугикати «гоп мої гречаники» та посміхатися з «хахлацкава язика». Робили це настільки тонко й обережно, що я не міг інакше на те зареагувати, як лиш затиснути зуби, щоби не вилаятися останніми словами військового словника.

Свідомо чи несвідомо говорить неправду той, хто впевнює нас, начебто погроми жидівства у Великій Україні дали причину до жидівського українофобства. На брехню вказують чисельні факти ворожости тамошніх жидів до української державности ще перед погромами. Дуже часто я мав нагоду переконатись як то жиди з питомим собі нахабством провокували паші національні почування. Тому не дивота, що терпеливість українців перебирала іноді мірку. Спричинниками погромів були самі жиди.

На год. 10-ту ранком ми були вже у Києві. Мене неприємно вдарив вид гидкого двірця. Як я довідався, на його місце мали ставити новий, але вибух війни цьому перешкодив. Просторі вулиці і гарні забудований робили б зовсім європейське вражіння, якби не бруд, а головно лушпини зі «сємячок», що вистелювали вулиці та тротуари. Мені відомо, що деякі європейські міста брудні. Знаю, напр., що вулиці Парижа встелюють пізним вечором по кістки покидані папери. Алє є ріжниця між покиненою нервово у поспісі газетою або реклямовим листком і лушпиною бездумно, безцільно масами пожираних «сємячок». Яка ж це осоружна й варварська звичка!

З двірця з моїм «ад'ютантом» поїхали ми зголоситися до австрійсько-шведської місії Червоного Хреста. Місія ця своїми засобами підпомагала влаштування табору для полонених. В місті дали мені докладні вказівки і гроші на перші починання. Місце на табор визначено 4 км за містом.

Мій фельдфебель ледви дочекався поза першими дімками передмістя площі, визначеної під табор. Був це велетенський шмат землі, на якому таборив влітку київський гарнізон. Для старшин тут вибудовано невеличкі дімки, а вояцтво очевидячки жило в наметах.

Там я застав аж 14-тисячну товпу полонених, голодних, знетерпеливлених до краю, без даху над головою.

Я впав у розпуку. Скільки тут роботи, скільки клопотів треба вложити в цю армію дожидаючих, щоби накормити її і списати, сяк-так запевнити примітивні вигоди в часі вичікування на висилку домів. Ну, й сама висилка, розподіл на групи, тисячі дрібничок, що їх годі заздалегідь передбачити.

З готелю, куди ми спершу заїхали, перенеслися ми з Пітушевським на Шулявку, щоби бути ближче табору.

Тепер розпочалася праця. Для канцелярійної роботи зразу-таки назбиралося стільки охочих старшин, що можна було ними гать гатити. Склавши адміністраційний апарат аж до куховарів включно, я розбив полонених на групи та поназначував їм командантів.

Хоч і наладнали ми цей апарат, роботи для нас з Пітушевським не меншало. Навпаки. Щодня прибували до табору нові громади, щодня треба було встрявати у безліч справ, від яких, як кажуть, волосся з голови лізло. За невгомонною роботою не було часу стежити за біжучими подіями, що проходили у Києві.

До обов'язкових занять додали ми собі з Пітушевським ще одно, надобов'язкове, що його накидувало нам почуття національного обов'язку. Знаючи, що між полоненими найдеться чимало українців, я доручив Пітушевському при вписах вилучувати полонених українців, придержувати їх у таборі по кілька днів довше і гуртами висилати до Січових Стрільців, що саме формувалися в Києві. Переконливим аргументом для деяких, котрі не виявляли надмірної охоти до такого кроку, були реторичні питання:

— Хочеш, хлопе, йти на італійський фронт? Знаєш, що тебе там чекає? Не ліпше своїм служити? Не досить ми вже для Австрії набідувалися? Думаєш, що як пообривають тобі на італійському фронті ноги, то дістанеш зо два морги грунту?

Назагал мало було таких, що до них аж таких треба було вживати аргументів. Більшість охоче сповнювала свій обов'язок. Вистарчало їм лиш подати адресу С. С., і вони зникали з табору полонених, потягаючи за собою десятки інших.

І ось вдруге доводилося мені допускатися явної зради супроти Австрії. Лише ця справа була більше небезпечна, як попередна, і грозила мені та Пітушевському кожної хвилини відкриттям наших махінацій, ну, і всіма наслідками, що з того факту слідують.

Поза значною частиною українців, більшість бувших полонених була збольшевизована. Вони голосно політикували в тоні, що нічого доброго не ворожив державі, яка вимагала від них дальшої військової служби. Я з полекшою відсилав цей вибуховий матеріял тритисячними порціями на двірець.

Зі Січовими Стрільцями мав я досі небагато спільного. Хіба лише те, що відсилав їм з Пітушевським трохи не щодня по кілька десяток, а то й сотень вояцтва. Наслали ми його туди, як я нині обчислюю, тисяч кільканацять щонайменше.

Одного дня, маючи трохи більше вільного часу, як звичайно, скортіло мене навідатися до канцелярії С. С. побачитися зі своїми людьми й дізнатись новин, бо ж за останні тижні геть відбився від поточних подій.

Пішов. Прийняли мене тепло, дружньо. Гутірка давно перейшла межі того часу, що я його собі вичислив до мінути на гостину. А це, а те, а що думаєте, а чи знаєте? Між іншим прохали мене поради, що робити зі С. Стрільцями в зв'язку зі захопленням влади гетьманцями. Я щиро дораджував їм держати сили скупчені і не важитися через гетьманський переворот легкодушно розпускати вояцтво. Бо всяка демобілізація не лише розхитує на довгий час здисциплінованість вояцтва без огляду на його ідейність, але нищить увесь той капітал праці, який вкладається в організацію армії. На завваги, що, мовляв, гетьман ніякий авторитет для широких мас, і що його політика йде явно по лінії інтересів московського імперіялізму та що інтервенція німецьких збройних сил проти Центральної Ради — це грубе насильство на політичній думці більшости та її ідейних інтересів, я відповів: