Розділ «Тризуб чи двоголовий орел?»

— Ясно, що гетьман такий, який він є, може бути явищем шкідливим, суперечним інтересам і потребам нашої нації. Але, панове, чи, маючи в руках кріс, ми не зможемо опанувати людини, як кажуть, слабої волі? А втім, пощо нам доконувати перевороту революційною методою, витрачуючи при тому безмір енергії, коли гетьман, що силою обставин засів на кермівному становищі, в озброєній жмені може співати такої, якої буде треба не москалям, а нам? Лише не випускати кріса з рук! Лише не пускати стрільців — домів, бо скликати їх буде тяжче, ніж гукнути: розходіться по хатах, брацтво!

Але моєї ради, як виказав дальший біг подій, не взяли під увагу.

Тут довелося знову стрінути Дідушка, що з ним востаннє бачився колись під копою гречки, заїдаючи часник.

— Чи тямите, — кажу до нього, — як ми разом смакували колись часник під копою?

— Е, це було і минуло. Тепер що іншого, — відказав він, відвертаючись до мене спиною, думаючи, певно, що я якось, може, захочу вихісновувати його теперішнє становище.

Дійсно, було то що інше: він заступник команданта Києва, я ж звичайний собі старшина в протертому однострою.

Вертаючи до хати, я мав нагоду снувати далі свої рефлексії. Знамените тло до того творив вид київської вулиці. Хідниками й їзднею вешталося німецьке вояцтво, старшини, вояки, відділи. Іноді проходила більша колюмна піхоти або дудніли панцирні авта і важка артилерія. Скрізь видно було шоломи, кріси, краску однострою «союзника». Києвляни обмінювалися з німцями непривітливими, холодними поглядами. Між одними й другими висіла тяжка атмосфера нетерпеливости, що родить бурю й громи.

О, гриміло здоровенно іноді, коли то «союзники» робили виправу по золото України — пшеницю. Село тоді виволікало з-під стогів і зі стодол гармати та скоростріли. Гриміло іноді у вузьких й темних провулках Києва, куди ненароком загналися німці одинцем. Ніхто з них живим не вертався звідтіль. Зникали вони так, що навіть їхніх трупів відшукати було годі. Тому й звикли вони ходити по двох-трьох, виминаючи оглядно непевні, вузькі вулички, відкіль визирала притаєна несподівана смерть.

Мене непокоїло безглуздя ситуації, витвореної гетьманським переворотом. Український монарх без власного війська та без попертя українських кругів! Одинока його опора — це німецькі штики та московсько-жидівська фінансієра…

Нічого доброго такий стан не віщував.

За плечима гетьманської влади організувалася «добровольческая армія», що мала згодом стати денікінським тараном, що безщадно торощив основи під яку-небудь українську державність. Знову зацарила московська мова, ворожість до українства, як за давніх «добрих» часів. Лиш цей поворот старих форм, давніх тенденцій, політичних, незабутніх метод «по сєму бить» перемазано нездарно на жовто-блакитні коліри.

…Йшов я отак людними вулицями Києва і дивився широко отвореними очима на факти, яких розуміння і вияснення їх причин було мені не під силу. Одне я відчував і розумів з'ясовано, окреслено: нинішня форма правління побудована на хибних основах, і розвалить її сила нефальшованого ідеалізму та геройства. Не зналося тоді, що й силу нефальшованого ідеалізму на довгі літа звалить саме ця двоголова царська гидра, лише перемазана тим разом на червоний колір.