Розділ «Стріча з У. С. С»

Ненависть Бєрнацкого збільшила пригода зі мною, що закінчилася звітом і малими неприємностями.

Одного разу приїхав Бєрнацкі на інспекцію та, відкликавши мене на кілька кроків від фронту, почав за якусь там дрібницю голосно лаяти. Його нетактовний і непрактикований в австрійській армії спосіб вияву свого невдоволення розлютив мене. Де ж таки зводити колотнечу зі старшиною на очах вояків. Я вислухав його крикливої лайки і далі почав і собі кричати тим самим тоном.

— Тихо, тихо, пане полковнику, знизіть свій голос до спокійної бесіди! Говорите не до глухого! — почав я репліку. І так далі і далі.

Як потім я довідався, Бєрнацкі приїхав вже з готовим пляном зробити якусь авантюру. Безпосередна причина до того лежала у донесенні, висланому до принца Оскара, в якому я спростовував фальшиві доноси німецьких підстаршин на наше постачання.

У Розвадові повстав т. зв. Орден Залізної Остроги. Комтуром вибрано обозного поручника Цяпку, що виводив свій рід від якогось Скоропади, а часами аж від гетьмана Скоропадського. Не знаю, чи робив він це з жартів, чи так вмовили в нього. До речі, постать комтура нагадувала Дон Кіхота зі старих штихів чи гобелінів і надавала своєрідний, гротесковий характер цілому орденові.

Особисто я не ставився поважно до ордену й не приймав участі в малих чи великих лицарських зборах або пасуваннях, переконаний, що до того треба підходити, радше як до буршівських витівок. — Але не дивота. Молодість має свої права…

Згодом майже цілий орден опинився на фронті, а як стали свистіти понад головами кулі, втихли й гучні лицарські зборища, бо для того не було часу, відповідних них хоромів, ні змоги.

Досить часто приїзджав до нас на візитацію сам принц Оскар. Він любив справджувати вишкіл вояцтва. Часом вишукував зумисна якесь болото, казав туди лягати стрільцеві і відти прицілюватися. Коли стрілець мимоволі показував нехіть намокати брудною баюрою, принц Оскар лягав поруч нього і спокійно поправляв позицію, вияснював йому дещо, аж поки сам не вимастився так, що ледви можна було його пізнати.

Очевидно, такі жести могли бути виховним прикладом для стрільця та інструкторів. Але все-таки наш стрілець болота не любив.

Так само неохотно ставився він до муштри, коли вона задовго, на його думку, тривала. Він любив виправляти півгодини, а годину співати пісень.

Взагалі, в тому часі я не помічував у нашого стрілецтва завеликого запалу до воєнного ремесла. Бракувало йому того властивого, напр., німцям замилування до педантности, смакування в подробицях воєнного «мистецтва для мистецтва». Зате ці недостачі доповнювала палкість, ідейність і, як виказувалося у скрутних хвилинах у вогні, повна погорда для смерти, очайдушність.

Зрозуміле, що тонкостей української вдачі не знали зовсім німецькі інструктори при У. С. С, ані навіть здобільша родовиті німці, старшини штабу.

З другого боку, годі не осуджувати цієї від'ємної риси нашої національної вдачі. Поверховість, брак зацікавлення суттю річи, неохота вглибитися в справу хоча би шляхом смішної дрібничковости були і, може, що довго будуть бороздити у наших організованих та індивідуальних починаннях. Приглядаючись з деякої віддалі українцеві поруч із німцем, аж накидуються думці неславні фрази, приліплені до нашої ментальносте: «моя хата скраю», «якось то буде», «ще час, не горить», «може, колись при ліпшій нагоді» і т. п…

Ріжно міркувалося, маючи оттак перед очима український боєвий матеріял. Одного я лиш певний. Вмілий вишкіл, не стереотипний, засвоєний від чужих армій, але примінений до національних прикмет, гостра дисципліна були би в спромозі замінити його у вояцтво, що випередило б своєю боєздатністю навіть німців.

Та годі, недоставало до того часу, інтелігентних начальних сил, гроша, ну, і… державности. Годі ж бо думати про раціональний вишкіл вояка у тих умовинах, які створювала нам перед і під час визвольних змагань наша мачошина доля.

Німецька форма вишколу не зовсім підхожа психіці нашого вояка. Схематична фабрикація «еinеr den kenden Maschine» противилася його індивідуалізмові, ще коли до того клали Maschine на першому місці, менше дбаючи про те, думає вона чи ні.

Не збіраюся відбирати вартости такому школенню вояка. Ця метода виявилася у німців незрівняна у скрутних хвилинах. Тоді вояк був лише машиною, мало думаючим «роботом», що заєдно набивав кріса, стріляв і біг на приказ. Але повторюю, щоби довести до ступня потрібної машинізації українця, треба примінити до того методів, опертих на глибоких психольогічних студіях. Та це поле стоїть у нас ще облогом.

З того часу я виніс такі помічення:

Малоінтелігентний матеріял піддається погано обрібці, даючи все-таки більшу запоруку боєздатности. Інтелігентніші одиниці скорше приймають навчання, зате менше можна на них покладатися на фронті. Вмілий вишкіл скоріше машинізував нашого вояка, як німця.

Вишкіл навіть такого понятливого матеріялу, як наш, повинен тривати по змозі якнайдовше. Короткий вишкіл дає воякові вміння орудувати зброєю, але не впоює у нього мілітарного духа і почуття безоглядного послуху.