Розділ «Історія буднів»

Саме цілий баталіон мав у бігу перебристи малу річку. Ясне, що під оком ген. Гальгочі й старшини мусіли без надуми лізти по пояс у воду. У ген. Гальгочі не було жартів. Один капітан, німець, якому не подобалася примусова купіль в одягу, користаючи з того, що генерали були далеко, прикликав здоровенного чеха і наказав взяти себе на плечі та перенести через річку. Чех посадив собі капітана на карк та без зусилля вліз у воду. Але в місці, де вода доходила вище пояса, він пристав та почав балачку зі своїм балястом.

— Чи ви тямите, пане капітане, що ви мене покарали при останньому звіті? А що буде з моєю карою? — Капітан скипів з люти.

— Ах, ти ж харцизяко! Що буде з карою, питаєш? — Будеш покараний. А тепер неси швидше. Ну, раз, два, чого ж ти пристав?!

— Ох, коли ж бо я не можу таки, пане капітане!

— Неси, кажу тобі, — ревнув капітан, синий спересердя.

— Чех і собі верескнув.

— …Не могу… не могу… — і вважаючи, щоби капітан дав нурка аж до самого дна, повалився у воду на довгий.

Моральне виховання вояка було спрямоване на те, щоби виховати з нього перш за все австрійського патріота. Практично переводилося це так, що в перших-таки днях рекрутського вишколу інструктор підстаршина закреслював два сумежні кола на землі перед вояком і ставляв до їх нутра по одному воякові. Тоді казав їм обом штовхатися та кулачитися з тим, щоби один одного намагався викинути з кола. Такому показові територіяльної власности товаришила здебільша така наука патріотизму.

— Бачиш, хлопе, це Австрія, а це, тут… — в цьому місці «імярек», у даному моменті найбільше ворожої сумежної держави, а в часі служби Туреччини. — Як тебе схоче викинути турок, то що будеш робити один з другим?

— Битися, — гуділо з рядів фронту.

— А видиш, хлопе, битися! Тож знай, що тебе закликав сюди найясніший пан, щоб ти… — і т. д.

Противник звичайно виростав у очах вояцтва під впливом такого морального виховання до подоби апокаліптичної потвори.

Раз, у часі перегляду, каже генерал до капітана задати воякові питання, як виглядає турок? Запитаний стрілець Шпичка, чи як там він звався, виструнчився, аж очі вилізли йому з лоба. Але мовчить. Фольдфебель, що саме стояв за генералом, хотячи рятувати ситуацію, рисує на чолі значок, що мав означати півмісяць, ношений на фезі. Шпички обличча проясніло.

— Ту… турок, прошу пана ка… пітана, має на чолі одно око…

В 1896 році я відбув сигналізаційний курс.

Від р. 1899 дістаю ступінь поручника та наказ перенесення до Самбора. Відносини тут були дуже симпатичні. У місцевій «Бесіді» зосереджувався поважний організаційно-просвітний рух, якого душею були такі видатні та незвичайно свідомі на той час громадяни: професори Сілецький, Левицький, лікар др. Цюк, о. Рабій та декілька інших, що прізвищ їх вже нині не тямлю. З ними всіма я в короткому часі познайомився за посередництвом теж дуже свідомого українця ляйтнанта Козицького, з яким ми незабаром близько заприязнилися. Вправді до «Бесіди», будучи військовим, я вступу не мав, але все ж таки частенько траплялась нагода побалакати зо своїми людьми та довідатися не одного. Ті балачки та приставання з українськими колами збудили в мене чималу національну свідомість, хоч цей процес відбувався тільки рівнобіжно до мого австрійського патріотизму, не послаблюючи його ні на крихітку.

У 1902 р. я вженився та прожив у Самборі з дружиною до 1907 р. Потім на моє прохання перенесли мене до Золочева, де я мав рідню. Тямлю, як з мене сміялися мої товариші, коли дізналися, що мої аспірації не сягають поза Золочів. Звичайно на поданнях старшин, котрі прохали перенесення, подавалося бодай Грац, як не Відень. І справді, мої амбіції були маленькі та смішні, але ж бо щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні для великоміського гамору та чужого середовища.

В Золочеві від 1907 р. я був постійно назначуваний командантом сотні аж до року 1909, в якому дістав номінацію на капітана. Вищий ступінь зразу мені немало імпонував. Таж тепер я був справжнім командантом згідно з переконаннями мого теперішнього команданта, який твердив, що на ділі істнує тільки два роди справжніх командантів: сотник і полковник. Посередні ступені як майор чи підполковник — це ступені більше для паради, ніж до праці.

Моє захоплення новими зірками тривало коротко. Із підвищенням ступня мої обов'язки трохи що не подвоїлися. Одним з таких наддатків був обов'язок нести курс навчання української мови для старшин. Такі курси були примусові в зв'язку з наказом, що старшини мусять на протязі трьох років вивчити матірню мову домінуючої частини полку. Не треба хіба згадувати, що на провідника курсу визначували необхідно мене. Я ж був знаний ще з Перемишля як спец від усяких святочних промов до вояків українців, перекладів, інтервенцій в усяких справах, де треба було знання української мови. Чому ж би тоді я не мав бути й учителем української мови? Це було таке ясне, що мене навіть не питали про згоду.

Далі приходилося мені вести школу для підстаршин у куріні. В неділі й свята зарезервовано для мене провід відділу греко-католиків до церкви на богослуження. А вкінці щонайгірше з усіх «синекур», якими так щедро мене обділювано, — вправи зі старшинами резерви і вишкіл учителів. Гіршу мороку годі собі уявити. Схопити цю «цивільбанду» в карби дисципліни, заставляти її почуватися не випадково передягненою у старшинський однострій, тільки справжніми вояками, примусити виконувати дані прикази, не так собі віднехотя, тільки з почуття власної відповідальности та їх дійсної важности, було невимовно важко. Нераз приходилося цій цивільній стихії йти на далеко йдучі уступки або ж уживати тонких підступів, щоби добитися у них не кажу повної субординації, але бодай доброї волі та прихильного ставлення до свого команданта, що давало запоруку на яке-таке виконання інструкцій чи наказів.