Розділ «Під знаком п'ятикутної зірки»

Довго велися ті переговори в помешканні Палієва, що мешкав побіч мене. Я з чималим заінтересуванням і острахом приглядався типам, що відвідували мого ад'ютанта.

— Колись вони вас закатруплять, — говорив я жартом Палієву в переконанні, що цей жарт до дійсності недалекий. Справді, добром не пахло з очей червоним бандитам.

У міжчасі зайшла нова подія. Паліїв повідомив мене про приїзд делегації ген. Павленка на переговори в справі об'єднання обидвох армій. Придніпрянська Армія перейшла в партизанку та находилася тоді в районі Уманя. Делегація пропонувала нам зірвати з Денікіном і в районі Христинівки об'єднатися в одну Українську Армію під одною командою й урядом УНР. Я з місця дав свою згоду на цей плян, погоджуючися так само і з тим, щоби команду над обома арміями перейняв ген. Павленко. Це ж йшло по лінії моїх переконань. Хвилева спілка з Денікіном морально мене не зобов'язувала.

Колегія відписала договір з делегацією Армії УНР, а моя вся увага була спрямована на те, щоби, як я вже згадав, поза Бірзулю галицьких частин не випускати, бо тоді плян був би не до зреалізування.

Безпосередньо після цього Паліїв повідомив мене ніччу, а була тоді в нього ціла пачка большевиків на переговорах, що «товариші» хотять тої ночі робити переворот. Я наказав гостре поготівля, а Нач. Команді дав приказ переїхати на залізничий двірець. Другого дня я зі Штабом від'їхав до Крижополя, залишаючи у Винниці Лисняка й Палієва, щоби дальше бідолахи пили, як я їм сказав, пиво, що його самі наварили.

До Винниці тим часом прийшов, відступаючи перед большевиками, Штаб І Корпусу зі Шаманеком і Кохом та майже рівночасно зайняв місто Шепель зі своїми повстанцями.

Я вже недовго командував армією. Ген. Микитка видужав і, хоча ще був куди непридатний до праці, перейняв від мене команду. Це Ціріц день в день напастував Микитку, щоби той вертався на становище вожда. Наскучило йому, видно, моє командування, — він тужив за впливами й вільною рукою.

Прийшли сумні, сумні Різдвяні свята. При просфорі нікому не розмикалися уста, щоби побажати ближньому «всього найкращого». Не було виглядів на «найкраще». Кождий прочував, що йдуть важкі, непевні дні для цілої нації й кожного з нас. Кому доводилося ділитися традиційною просфорою, той їв свою частину мовчки, з очима, замряченими сльозою. Визвольні змагання, на які наш нарід ждав довгі століття, кінчилися невдачею, тифом й прочуттям неволі.

У два тижні по Різдві Начальна Команда УГА переїхала до Слобідки. Маючи при собі малу підручну аптичку, я ходив до недужих і лікував рани та лекші занедужання. Пацієнтів мені ніколи не бракувало, тож цілими днями бродив зі своєю торбинкою, в якій була аспірина, йодина, бандаж та мало що понад те.

Зі Слобідки ми переїхали до Рибниці. Микитка з Ціріцом, плянуючи дістатися на румунську сторону, заєдно ходили коло моста над Дністром, вижидаючи дозволу від тамошньої влади перейти з армією Дністер. Але даремне було їх цілоденне вижидання. Дозвіл не приходив.

У тім часі ми перейшли під команду большевиків і стали «таваріщамі». Цілу нашу валку, де було до 600 людей, перекинули тоді до Балти, віддаючи під команду винницького ревкому. З двірця ми переїхали підводами до міста (віддаль була доволі велика, бо аж 6 верстов). У Балті мене примістили на помешканні в кам'яниці, що стояла невдалеки революційного трибуналу. Частенько під вікнами моєї кімнати було чути голосіння рідні засуджених «контрреволюціонерів», що їх сюди приводили цілими гуртами та по присуді (не звільнюючи, очевидно, нікого) відводили на розстріл.

Вже так склалося, що кам'яниця, в якій я жив, була зовсім схожа до сумежної, в якій мешкав предсідник революційного трибуналу. Звався він, наскільки тямлю, Пучко. Отож цей, кажім, Пучко, маючи, очевидячки, на сумлінні чимало «буржуйських» істнувань, ходив, як запаморочений. Внаслідок того кілька разів денно вскакував до мойого дому, а то й до дверей моєї кімнати. Помітивши свою помилку, він з невиразним бурмотінням завертав назад, обкинувши мене розсіяним поглядом. Ясна річ, що я, дожидаючи з години на годину якоїсь візити від «таварищів», що вирішать мою дальшу долю, за кожною помилкою «приємного» інтруза здригався, міркуючи, що приходить на мене черга стати зразу перед революційним, а далі небесним трибуналом. До речі, й нерви у мене по останніх переходах розхиталися зовсім. Вистарчив найменший стук чи голосніший вигук, щоби мене морозом по шкурі прошибло.

На вулицю я виходив лише з конечної потреби. Значить за їжею для себе і сина. Треба ж згадати, що заєдно, ще з-перед часу, коли наша армія перейшла Збруч, їздив зі мною мій кільканацятьлітній синок, що ніяким чином не захотів зостатися дома при мамі, лиш держався батька в його мандрівках, мабуть, щоби привчатися при ньому воєнного ремесла.

Швендяючи вулицями міста за молоком чи бульбою, я мав змогу підмітити не одне. Тямлю, за містом у саді гр. Грохольського був викопаний величезний рів. Тут, власне, виконували більшовики присуди над тими, яких я бачив через вікна моєї кімнати. Рів був ледви присипаний землею, тому декілька разів я мав нагоду приглянутися тому, що в нім було, та виснувати з того картину екзекуції. Засудженим виконавці присуду скручували кільчатим дротом руки, по одному відводили до ями та стрілом у зад голови передавали їх «буржуйські» душі під опіку небесним силам.

Згідно з моїм поверховним обчисленням, на підставі баченого в рові та підміченого з вікон моєї кімнати розстріляних у балтському саді за місяць-півтора могло бути понад 2.000. Були це переважно селяни, міщани, ну, й «буржуї», засуджені за «нехіть та шкідництво супроти радвлади». Замітне, що, як пізніше я довідався, між двома з накладом тисячами розстріляних трапився лише один жид. Цей факт незвичайно вимовний.

…І врешті, одного дня я діждався того, чого надіявся. Під вікнами моєї кімнати спинилася якась бричка. По мене — шибнула думка, і я метнувся до вікна. З брички зіскакував якийсь антипатичний тип більшовицького ватажка.

Він і справді по мене приїхав. Це був галичанин — комуніст. Озброєний важким наганом, з театрально зісуненими бровами, роблено басовим голосом та не дуже ввічливою «пропозицією» негайно збиратися не зробив землячок на мене милого вражіння.

— Ов, буде зле, — подумав я, — коли по мене таких бандитів посилають.

Сіли ми зі сином на бричці, землячок з наганом у жмені за нами, й ідемо. Зі слів конвоєнта, які він цідив лиш кутиком губи, я довідався, що їдемо на стацію, а там мають мене вмістити до поїзду, що везе Микитку та Ціріца до Москви. Мене присіли невеселі думки. Я добре знав, пощо везуть мене до Москви, та й задобре пізнав більшовицьке правосуддя, щоби рожево задивлятися на цю ескападу. Мій погляд мимоволі звертався на змарніле личко сина, який, як звичайно, не хотів і цим разом покинути батька у непевній проїздці до далекої Москви.

А бричка швидко гнала вибоїстим шляхом. Та все ж їзда видавалася мому конвоєнтові, мабуть, заповільна, бо він заєдно принаглював візника, щоби той поганяв.