Розділ «Кошмарі»

— А коли б ми це мали, не було би потреби взагалі думати про якісь там переходи чи перемир'я.

Далі я запевнив Петрушевича, що на крок з місією я не рішився виключно сам, без порозуміння з моїм окружениям. Перш заки вислати місію, порозумівся я з командантами поодиноких відтинків фронту, які заявили мені, що можуть вдержати фронт найдовше два або три дні, бо на сотню мають всього по 12–17 людей перевтомлених і невиспаних. Так само нараджувався я зі своїм штабом. Мій крок був так як би виявом збірної волі УГА. А щодо Штабу Гол. Отамана, то я не повідомив його про свої починання тому, що в його поведінці вбачаю охоту послабити УГА до тої міри, щоби вона не могла робити перешкод у переведенні його плянів відносно поляків. Адже це доказує вже хоч би цей факт, що він користає з кождої нагоди, щоби вирвати якнайбільш відділів УГА та піддати їх під свою команду. Фактів таких від часу переходу УГА назбиралося на доказовий матеріял чимало.

Вкінці я запевнив його, що про вислід місії та черговий свій крок негайно його повідомлю.

Петрушевич був вповні згідний з моїм рішенням та переконаний про правильність мого вчинку. Більше він у тій справі не докинув ні слова.

Згодом я скликав на нараду найвизначніших старшин мого штабу і в приявності Диктатора та його помічників відбулася дискусія над ситуацією, в якій найшлася УГА. Диктатор намагався річевими аргументами заспокоїти наше хвилювання з приводу ситуації армії. Зате мої старшини вияснювали конечність якихось радикальних починів, бо армія не видержить першого наступу. Нарада скінчилася нічим. Після того відбулася друга нарада, вже в приявності Петлюри і Сальського.

Дискусія на тій нараді була дуже різка. Приявні галицькі старшини (др. Білозор, сот. Кох, Цьокан, др. Коцовський) дуже гостро атакували відношення Придніпрянського уряду до Галицької Армії, згадували про ширення деморалізації в УГА партійними емісарами і т. д. Головний Отаман опрокидував ті твердження та запевнював, що скоро все поправиться, що зі закордону наспіває поміч у зброї, одязі тощо, що треба лиш тиждень-два видержати на позиції.

Тим часом вернувся Лисняк, який заключив з денікінським командуванням тридневне перемир'я. Як я пізніше довідався, він, по офіційних переговорах, у часі приняття, звичаєм австрійських старшин, які не знали дипльоматичних хитрощів, просто з мосту запитав ген. Слащова:

— А як би ви поставилися до нашої готовости перейти в ваш бік? Яке було би ваше відношення до нашої армії?

Слащов без хвилинки надуми витягнув з кишені кусень паперу та нашвидку написав на ньому менш-більш таке:

Армія Денікіна заопікується всіми недужими УГА.

УГА буде вжита до встановлення в денікінському запіллі ладу.

Денікінці не робитимуть ніяких змін ані в командному складі УГА, ані в її організації. УГА залишиться нерозривною одиницею, якої не вживатиметься до ніяких боїв.

…Ось так-то «дискретно» та «дипльоматично» сповнив Лисняк свою місію.

За час, як на фронті тривало тридненне перемир'я, вдалося нам чимало настягати возів з недужими до Винниці та наладнати сяк-так справи харчеві, муніційні та безліч інших, які через велику недостачу запасів у вояцтві та адміністраційному апараті ставали просто нестерпні. При тім і фронтовики трохи відпочали.

З початком нашого перемир'я з Денікіном скликав Петлюра до Жмеринки нараду, зложену зі всіх командантів армії. Прислав і мені повідомлення. Предметом нарад мало бути шукання найдогіднішого виходу з положення, в якому найшлися обидві армії. Я знав, що ця нарада вестиметься в тому напрямі, щоби її фінал був вирішенням угоди з поляками.

На нараду я не поїхав. Це тому, бо знав, що між мною та рештою учасників наради, приклонників Петлюри, необхідно прийде до гострої дискусії, що може покінчитися, чого доброго, моїм арештуванням. (Що Петлюра не чув до мене симпатії, про це я знав дуже добре.)

До Жмеринки на нараду я вислав зате як своїх відпоручників: Лисняка з тою карточкою від Слащова, Палієва, Ст. Шухевича та Ерлє. Лисняк мав карточку вручити Петрушевичеві. У листі я прохав Диктатора порадити мені, що робити дальше, бо ж перемир'я за кільканацять годин покінчиться, денікінці на нас вдарять, й легко може прийти до повної ліквідації УГА? Тому я прохав його поспішитися зі своїм рішенням та не дати мені довго ждати на відповідь.

Відпоручники поїхали. Минали довгі години. Час перемир'я минав. Я почав хвилюватися, та таки сам бігав до «Юза», даремно штурмуючи щочверть години до Жмеринки. Доведений до крайности, я прикликав до апарату Палієва та коротко кинув йому слова:

— Якщо не порішите справи як-небудь, тоді порішить її Начальна Команда сама.

Не чекаючи приїзду відпоручників зі Жмеринки, я негайно (перемир'я кінчилося за кілька годин) вислав наших, щоби не допустити до розпочаття боєвої акції з боку денікінців.