Розділ «Кошмарі»

Відпоручник Дієвої Армії, полк. Камінський приїхав аж ніччю. До нього я прилучив ще одного нашого старшину й дав їм повновласть, подібну до попередньої, та відправив услід першої місії.

Другого дня коло півдня приїхав до Винниці ген. Ціріц. Він зайшов до моєї канцелярії, здержано привітався та без слова поклав передо мною на столі якесь письмо. Це був наказ, силою якого мене, як писалося, усувається зі становища команданта армії та арештується враз зі Шаманеком до часу приходу нового наказу. Команду передається ген. Микитці та Ціріцові. Приказ підписали Петлюра й Петрушевич.

Мене й Шаманека відвезли до наших кватир і виставили при дверях варту.

Легко уявити собі почування, які заволоділи мною. Вправді я не сподівався нічого ліпшого для себе від Петлюри, проте не знав, що вияв його «симпатії» буде власне такий. Мене глибоко діткнула кривда, якої я зазнав зовсім незаслужено. Поминаю вже ту обставину; що згідно з моєю умовою з Петрушевичем я до тої пори був дійсним і найвижчим командантом армії та міг робити з нею, дбаючи про її добро, все, що накаже мені розсудок і честь. Поминаю те, що кождий свій крок від хвилини переходу через Збруч я робив у порозумінні та за згодою з моїм окружениям. Поминаю й те, що останній мій крок був актом розпуки в абсолютній неспромозі зарадити лихові інакшим способом. Але безосновне і безправне арештування мене й мого помічника у хвилині, коли з формального становища я не вчинив нічого гідного не лиш кари, але осудження, було для мене, як то кажуть, громом з ясного неба.

Чимало передумав я до часу, коли прийшов черговий наказ, силою якого мене віддали під воєнний суд. За той час я звикав помалу до тої думки, що жде мене доля Болбочана.

Прийшов і день розправи. Мене й Шаманека привели до міського суду. Сюди на моє бажання скликали багато старшин і стрільців, бо я хотів, щоби розправа мала явний характер.

Прокуратор відчитав акт обвинувачення. Там була мова про зраду, якої ми допустилися, підготовляючи перехід до денікінців. На третій день розправи запав присуд. Перед ним забрав голос оборонець сот. Шалинський. Нині не тямлю його слів, але знаю, що це була міцна промова, яка по кусневі відривала з моєї душі болото, яким обліпив її акт обвинувачення.

Ні разу, ні перед тим, ні потім, я не відчув так гостро величини кривди, яку мені заподіяли люди, як, власне, тоді, коли бачив кілька десятків пар очей відданих мені вояків, звернених на мене, повних співчуття і болю, а з другого в руках прокуратора білий парір, який мав завдання обезславити честь мою й мого найближчого співробітника та завести нас під розстріл.

— …І це діється в ім'я святої батьківщини й справедливости, — подумав я, коли пошум авдиторії злився з голосом, що відчитував звільнюючий присуд. І чув, як на мої очі наплили перше від дитинства сльози пекучої обиди.

Коли до мене підбігли гурмою мої старшини та стрілецтво і гамірно раділи з приводу щасливого кінця розправи, я не міг відвзаємнити їх почувань. Я чув, що в мені щось заломилося. Мені здавалося, що якась зла міць знівечила в мені на все віру в істнування правди, чести й яких-небудь святощів. Думаю, що таке саме почуття мають самогубці, які відходять від життя тому, що воно відобрало їм віру у свою вартість.

По відчитанні звільнюючого присуду поставили мені запит, чи маю що сказати. Я без слова махнув рукою.