Розділ «За Україну, за її волю…»

Мене це вразило так само неприємно, як тоді, коли вперше довелося стрінути на границі нашу армію.

Боже, яких тут одягів не було! Хай скаже той, що має бодай яке-небудь відношення до військовости, яке пригноблююче вражіння робить на чоловіка вид машеруючої частини, що в ній бачиться щодругого стрільця, зодягненого в якусь купецьку кацабайку, і щочетвертого в довгому по кістки кожусі, до того ж в якійсь волохатій кучмі на голові. Мені хотілося на цей вид так голосно завити, як хотів би це зробити дирігент хору, в якому один голос тягнутиме на кварту чи квінту інакше від другого.

За якийсь час я звик до цього виду. Тим більше, що під цею незугарною какофінією одягів били сотні геройських сердець, горіючих великою любов'ю до своєї Батьківщини.

Маленько було війська на мому відтинку. Харчовий стан вояцтва начислював всього дев'ять тисяч, а боєвий — сім.

Коли зважити довжину відтинку, обсаджену цею кількістю стрільців, то стане ясно, що ситуація була дуже невесела. Нормально такий відтинок повинен би бути обсаджений чотирма десятками тисяч добре узброєного і вишколеного війська. Гармат було доволі, але їх якість, пожалься Боже! Були це здебільша старі, здекалібровані страхопуди, що їх уже й Австрія відставила як непридатні.

Коли вже наше гарматне узброєння уявило собою трагікомічну картину, то треба додати ще факт, що гарматнього стрілива було на весь час облоги якраз стільки, скільки потрібно на одноразовий обстріл ворога у нормальних воєнних умовинах на те, щоби перейти в наступ. Проте ті недостачі рівноважили гарматії, повні посвяти, запопадливости й високої кваліфікованости.

Розглянувшись у ситуації, мені вперто по голові ходили тривожні думки не про наступ, лише, чи зможемо ми вдержати навіть слабий протинаступ ворога з таким муніційним засобом. На підставі інформацій, уділених мені Начальною Командою, проти нас стояла щонайменше двократно сильніша польська армія. До того, вона була у кращій ситуації, як облягаючі. Поляки могли перекидувати свої відділи, напр., з-під Рясни під Сихів у двох-трьох годинах. Інакше справа малася у нас. Маневрування відділами було надзвичайно важке. Треба взяти під увагу, що всі шляхи йшли до Львова доцентрично. На терені мого відтинку не було ані одної пригожої дороги, яка лучила би поодинокі позиції. Через те пересування артилерії з одного відтинку до другого стрічало непоборні труднощі, а пересування військ забирало б цілі дні маршу.

Склад штабу, за виїмком його шефа, от. Паппа де Яноші, був бездоганний.

Коли я їхав до Бібрки, Начальна Команда запропонувала мені на шефа штабу моєї групи двох старшин. З прізвища я не знав ні одного, ні другого. Вибрав я от. Паппа, який приїхав до Бібрки. До нашої армії попав він так: по розвалі фронту в Сербії вертався він до Львова, де мав свою хату та де жила його рідня. Але що Львів замикав перстень українського війська, він зголосився у Стрию до служби в Українській Армії. Його, як, зрештою, всіх, що тоді голосилися, радо приняли, й оце я дістав його на шефа штабу.

Дивна людина був оцей Папп. Донині не можу збагнути, чи він був у порозумінні з ворогом і заєдно лиш пакостив нам фальшивими стратегічними потягненнями, чи був типом легкодушного старшини, яких чимало можна стрінути у кожній армії.

Тямлю іронічну посмішку, що з'являлася на його устах, скільки лиш разів він почув, що десь там ворог збив якийсь наш відділ. Вже ця посмішка не могла будити до нього довір'я. Як виявилося, був це менше як пересічний австрійський старшина, а його фахове знання не виходило поза межі знання резервового капітана. Крім того, був він по фаховій освіті гарматчик, тож про вимоги піхоти не мав поняття. Оперативні прикази, які він висилав бригадами, часто-густо були такі недоречні, що викликували явний спротив у всіх штабах бригад.

Якийсь час я цьому терпеливо приглядався, а вкінці, коли мав досить його шкідливої роботи, попрохав Нач. Команду, щоб його забрали геть. На місце Паппа прийшов полк. Шаманек, з яким мене доля зв'язала на довгий час. Був це старшина ген. штабу австрійської армії, німецької національности. По розвалі Австрії зголосився він у нашому Представництві у Відні на службу до Української Армії.

Говорити про Шаманека я можу лишень словами найвищого признання. Думаю, що не лиш я так характеризуватиму цю постать, що золотими буквами записалася в нашу історію, зокрема історію наших визвольних змагань. Якщо німці заподіяли чимало шкод нашому народові в часі свого пам'ятного побуту на Україні, то кількох синів германської нації зуміли своїм відданням нашій справі змазати ті провини. До цих людей треба в першу чергу причислити Шаманека.

Був це старшина незвичайно роботящий, видатний фахівець у воєнному ремеслі, і, що найважніше, прив'язаний до нашої справи цілою силою своєї шляхетної душі.

Його роботящість могла бути рідким прикладом для старшин на відповідальних становищах. Коли ситуація на фронті була поважна, він день і ніч умів просидіти в канцелярії над картою з телефонічними слухавками на вухах, працюючи без віддиху коло виготовлення боєвого пляну, а коли лиш на це позваляв йому час, їхав на фронт. Тут він приглядався найменшим подробицям, про все розпитував стрільців і старшин, підходив під першу лінію, обсервуючи поведінку ворога.

За великі особисті прикмети любили його всі його співробітники, хоч який він був для них вимагаючий. Любив його й я так, як любить вояк вояка за його військові блискучі прикмети.

На II Корпус складалися в початках три бригади. Четверта, т. зв. Золочівська Бригада, займала фронт від Рясни по Чортківську Скалу. Друга, т. зв. Коломийська Бригада, на лівім крилі IV Бригади, сягала по Сокільники. Третя, Бережанська Бригада, продовжувала ліве крило другої.

Згодом у склад Корпусу увійшла на якийсь час І Бригада У. С. С. Усі три бригади мали одно спільне недомагання: вони творилися наоспіх посеред постійних боїв, а тому й їх організація була дуже незвершена. Тим часом обставини були того роду, що навіть мріяти не можна було про те, щоби поодинокі бригади витягнути з фронту та їх серед запільної тиші переорганізувати.

Кожда з наведених бригад мала свої прикмети й хиби. Годі нині ствердити, котра була ліпша. Всі вони видавали зі себе якнайбільше того, чого вимагала від них справа, що за неї боролися. Усі команданти, чи IV Бригади от. Шухевич, II от. Тінкль, III полк. Вольф чи VII Львівської (яку після Миколаївських боїв було приділено до мого корпусу) полк. Бізанц, записалися в мою тямку великими особистими та військовими прикметами. Всі вони, рискуючи життям, являлися в кождій потребі на більше загрожених становищах, даючи своєю відвагою та геройською посвятою приклад своїм підвладним.

Артилерійським і муніційним референтом був от. Лянг, галицький кольоніст, людина тямуща, енергійна і роботяща. Він чимало поклав заслуг для нашої скромної муніційної та збройної господарки.