Розділ «КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ»

«Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того».

На рідну Україну повернулася з третина тих нещасних, більшість же знайшла собі останнній притулок у північних мочарах і болотах. 1716 року десять тисяч козаків вислала копати канал Волга — Дон, згодом ще додали поповнення. Інший великий загін будував укріплені лінії на Кавказі, над Тереком.

Замість того, щоб боронити від ворогів Україну своїм військом, Росія, навпаки, для своїх завойовницьких устремлінь до Чорного і Балтійського морів настійно залучали козацькі сили. Також козаки були вимушені скроплювати своєю кров’ю простори Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії.

Про нищівний наступ царя на українську державність гетьман Іван Мазепа з болем говорив восени 1708 року, звертаючись до війська, коли вперше відкрив йому свій виклик деспотичному поневоленню:

«А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха людина до нас от самого царя того; бо ви бачите, що він походить от коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких її уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові от військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею».

Справді бо-влада такого могутнього гетьмана, яким утвердив себе Іван Мазепа, була все ж ілюзорною, бо була утяжена царською рукою; володар України був під пильнуванням російського полку, переміняти старшину був позбавлений права, не міг перечити втягненню України у спільну грошову систему, був приневолений своїми руками асимілювати свій народ (за тими ж Коломацькими статтями, якими впроваджувалися мішані шлюби). Щодо останнього, то у відомому доносі Василя Кочубея звідомлялося, що всупереч цим статтям Мазепа забороняє українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.

Спілка імперського центру так тяжіла над усім, що гетьман вимушений був навіть дрібні справи залагоджувати з царем, випрошуючи відповідного указу.

Російські війська, за свідченнями одного зарубіжного дослідника, «своїми грабунками, підпалами, побоями та гвалтуваннями скидалися швидше на карну експедицію, ніж на союзне військо». Після перемоги під Полтавою ці полки діяли на Україні як завойовники. Власне, ще до трагічного липня 1709 року «московський дракон» своїм смертоносним вогнем спопелив гетьманську столицю Батурин, у травні 1709 року було зруйновано Запорозьку Січ.

«Росіяни кинулися на безборонних запорожців, і тут сталася страшна кривава розправа, — розповідає Дмитро Яворницький. — при цьому усі курені й усі будівлі в Січі були спалені, багато зимівників навколо Січі знищені дощенту. Полковник Яковлев, а особливо Галаган, діяли при цьому з не-чуваною жорстокістю».

І там же наводить моторошне свідчення про ті екзекуції: голови лупили, шию до плахи рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали й чинили те, чого і в поганстві, за давніх мучителів не водилося: мертвих із домовин, не тільки із товариства, й чернеців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили й вішали.

156 отаманів і козаків стратили, декого повісили на плотах і пустили їх Дніпром на пострах іншим.

6 листопада 1708 року у Глухові за участі лише чотирьох полковників на гетьмана було обрано Івана Скоропадського, Стародубського полковника, який хоч і був утаємнений у плани Мазепи, але був млявий і нерішучий, тож Петро І віддав йому перевагу перед вольовим Павлом Полуботком, за якого було подали голоси виборні. Столицю гетьманську велено було перенести з батуринських руїн до Глухова, ближче до російського кордону.

А. Ізмайлов став першим резидент-наглядачем при гетьмані, його співправителем чи навіть більше — царським контролером. Він мав стежити: щоб не було «шатости», тобто невдоволення російським пануванням, щоб не було спроб відновити Запорозьку Січ; щоб міста, які підтримали Івана Мазепу, платили в російську казну данину по два битих єфимки з двору; вводився контроль за зборами в гетьманський скарб. Саме резидент (а не гетьман) мав приймати посланців від чужоземних держав.

Були в царському приписі й секретні пункти: про негласний нагляд за гетьманом, старшиною і полковниками (по суті розгалуження дій створенної 1699 року Петром І Таємної Канцелярії і на Україну), починаючи від гетьманської резиденції).

Українське військо переходило під російських генералів. Загарбану артилерію з Батурина і відвезену в Москву, повернуто лише частково.

У грамоті на гетьманство, одержаній Іваном Скоропадським після безнастанних домагань 5 січня 1710 року цар обіцяв, що його «милість і увага» «забрана не буде, але ще більше примножиться». Як вона «примножувалася» видно було вже з грамоти гетьманові від 30 липня 1708 року, за якою «належні великого государя справи» порядкувати він мав «спільною порадою» з резидентом.

Царською грамотою від 22 січня 1715 року запроваджувався новий порядок вибору полкової старшини (на раді мали визначати двох-трьох кандидатів, а вже з них гетьман, за погодженням з резидентом, призначав на уряд). Цар дедалі частіше почав ставити на посаду старшину своєю монаршою волею. Цим він намагався обсадити Україну вірною йому адміністрацією, сіяти недовір’я між гетьманом і старшиною та між старшиною і народом.

У Гадяч призначив серба Милорадовича, котрий дуже збиткувався над народом, брав хабарі, чинив кривди і визиск. Толстого було наставлено на Ніжинський полк. Цар домігся від Івана Скоропадського, щоб той видав за цього свого фаворита свою п’ятнадцятилітню дочку.

Гетьман пробував зупинити ту російську повінь, але те було йому не під силу.

1718 року, будучи в Москві, Іван Скоропадський подав у Колегію іноземних справ нові статті, але вони, за дрібними винятками, не були затверджені. Він, як заявив один з сучасників, «стояв за Україну не грозьбою, а просьбою». Гетьман же прохав, щоб Київський воєвода не посилав йому указів; щоб росіяни не заводили в українських містах кабаків; щоб у Глухові не було коменданта, бо його накладно утримувати; щоб вивели з Глухова один полк у Росію; щоб на посади не присилали іноземців та сторонніх; щоб було дозволено їх обирати, з подальшим затвердженням царя; щоб забрали з України переселенців-розкольників, які кривдили місцеве населення, відбирали ґрунти; щоб українцям вести справи з російським урядом тільки через Колегію іноземних справ; дозволити вибрати переяславського полковника; підпорядкувати гетьманові призначених царем полковників Г. Милорадовича і Ф. Танського і т. ін.