Розділ «КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ»

Цариця Єлизавета прихильно ставилася до України, бо після коронації 1742 року взяла шлюб з колишнім українським козаком Олексієм Розумом, переінакшеним у Петербурзі на Розумовського, в якого Єлизавета, ще будучи царівною, закохалася, любов до напрочуд вродливого козацького сина передалася і його батьківщині. 1744 року Єлизавета здійснила пишну подорож в Україну, поклонилася святиням Києва «по своєму набожеству» і гостювала у свекрухи Розумихи.

У Києві козацька старшина попрохала царицю відновити гетьманство. Справу було залагоджено, у цариці вже був і кандидат — чоловіків брат Кирило, якого було послано закордон на навчання. Щодо України було трохи послаблено централізовані віжки: після смерті президента Малоросійської Колегії Бібікова нового вже не присилали, Гетьманщиною правила Колегія, були виведені в Росію окупаційні полки, дозволено продавати збіжжя.

17 лютого 1750 року в Глухові гетьманом України, якому судилося бути останнім, у вельми урочи тій обставі обрано 22-літнього Кирила Розумовського.

К. Розумовському було дозволено перенести столицю в Батурин, він почав його активно забудовувати, навіть ішлося про відкриття університету, але, як відомо, 1764 року історичний плин зробив дуже крутий поворот — і з того нічого не вийшло.

Користуючись прихильністю імператриці, гетьман встиг добитися цілої низки полегшень і якісних змін: ведення українських справ із Сенату було передано в Колегію закордонних справ, Києв і Запорожжя знову були підпорядковані гетьманові, було скасовано різноманітні внутрішні податки. Одначе навіть милостлива Єлизавета на кардинальні уступки не йшла: Україна не здобулася на фінансову автономію. 1754 року гетьману велено було звітувати про прибутки і видатки свого державного скарбу; не було повернуто право вільних зносин з чужеземними державами; Україну і надалі виснажували участю у загарбницьких війнах.

Катерина II, яка в червні 1762 року вирвала скіпетр з рук свого чоловіка, взяла за девіз у державній політиці слова «Недокінчене завершуємо!» Щодо України, то вони виявилися фатальними. Вінценосна німкеня була противницею будь-яких автономістичних устремлінь і окремішності у краях імперії. В таємній інструкції генерал-прокуророві князю Вяземському вона наставляла:

«Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними в таком же оснований есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сами провищим также Смоленскую легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях, когда же в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьмана исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Крах гетьманства був прискорений спробою козацької еліти здобутися на спадковість у роду Розумовських. Поки старшина радилася про це з гетьманом, російські коменданти дали знати в Петербург, а всю свою оружну силу привели в бойову готовність. Розумовського спішно викликали до столиці, а на всю козацьку артилерію наклали арешт.

Гетьман був приневолений зректись булави, про що наприкінці 1764 року було оповіщено в царському манифесті, яким «задля добра українському народу» засновувалася Малоросійська Колегія на чолі з президентом, він же і генерал-губернатор. До цього органу входили чотири високі великоросійські сановники і чотири українці з генеральної старшини. Тож 1764 року, за словами М. Аркаса, «кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне, життя України»!

Малоросійський генерал-губернатор Румянцев упродовж 20-літнього правління краєм упроваджував у життя інструкцію цариці: «старатися викоренити серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян», поступово переводив колишню Гетьманщину до стану провінційної губернії».

Катерина II вирішила нанести найдошкульнійший удар Україні — ліквідувати Запорозьку Січ.

Придворному історику німцеві Г. Міллеру було височайше доручено «обгрунтувати», що Січ взагалі немає прав» на свої землі. Його догідливі доповідні записки, перейняті ненавистю і злобою до козацтва, лягли в основу царського маніфесту про ліквідацію Січі.

Та ще в 50-ті роки уряд скасував вибори в Січі. Катерина II, одразу ж після воцаріння, почала втручатися в козацьке самоврядування, їй не сподобався своєю незалежністю кошовий отаман Петро Калнишевский, який прибув на її коронацію у вересні 1762 року, і вона звеліла обрати нового отамана. Та одначе Калнишевський був обраний і вдруге 1765 року. Рішення про скасування виборів було приведене в життя через опір козацьких мас, були тільки окремі обмеження.

Запорозьку Січ, яка досі Підпорядковувалася Петербургу передали у відання Київського генерал-губернатора та Малоросійській Колегії.

В російсько-турецькій війні 1768–1774 років запорозькі козаки, як завше, були на найвиразливіших ділянках бойових дій і здобули Росії не одну перемогу. Козацьким військом під час турецької кампанії командував ненависний уариці кошовий Петро Калнишевський, незважаючи на свій похилий вік (народився 1690 року). І досяг таких успіхів, що цариця змушена була нагородити його золотою медаллю з діамантами, а козаків — грамотами та грошима.

Імперія розпросторювалася на Причорномор’я. Січ перестала бути форпостом на тривожному колись порубіжжі. Уряд боявся, що, придушивши повстання Пугачова, може мати черговий вибух в Україні, детонатором якого буде Січ. Тому 23 квітня 1775 року сановний Петербург виніс Запорозькій Січі смертельний вирок. Новоросійський генерал-губернатор Григорій По-тьомкін доповів план каральної акції, і рада при цариці його схвалила. Це сталося 4 червня 1775 року, несподівано і підступно, коли ще й запорозькі посли не повернулися з Петербурга, куди поїхали відстоювати свої вольності. Січова старшина була піддана жорстоким репресіям: 85-літнього кошового Калнишевського було заслано на Соловки і посаджено в темний каземат, де він промучився до 1801 року, але й після звільнення Олександром І залишився в монастирі і прожив ще два роки. Військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, в Білозерський монастир. Військового суддю Павла Головастого — в Тобольський монастир. Віддано до суду, з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Гелеха, Івана Гаранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка та інших старшин.

29 червня 1775 року з’явився указ Сенату про знищення Січі й згодом маніфест цариці. В ньому оповіщалося народові:

«Мы восхотели чрез сие объявить во всей нашей Империи, ко общему известию нашим всем верноподданым, что сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков, не меньше как оскорбление «нашего императорского величества через поступки и дерзновение, оказанные от сих козаков в неповиновение нашим высочайшим повелениям».

Основна частина запорожців, приспавши пільність грізного Текелі (попросилися в нього ніби на рибальство), втікла на «дубках» вниз і згодом, з дозволу турецького султана, заснувала Задунайську Січ. Старшині, яку поминули репресії, було надано офіцерські чини, багатьох призначено на «уезды», на які була розбита загарбана територія, декому перепали й додаткові землі. Так заохочували до вірної служби цариці.

1783 року Кримське ханство було приєднане до Російської імперії. Внаслідок другого розділу Польщі 1793 року Росії дісталися Київщина, Поділля, значна частина Волині та Білорусії.