Розділ «СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ»

Свідомі українці, як скажімо, О. Бодянський, вливаючись до когорти російської професури, дбали і про своє, національне. Так, професор Московського університету О. Бодянський опублікував з своїми передмовами «Историю Русое» (4846), «Летопись самовидца» (1846), звертався з поетичним посланням до гетьмана — «Кирилові Розуму» («Молодик на 1843р.»), а ще раніше, 1835 року, видав у Москві «Нанськіукраїнськи казки запорожця Іська Матиринки» з посвятою: «Матері моїй ріднесенькій, ненці старенькій, коханій, любій Україні».

Серед козацьких хронік слід, передусім, назвати літописи Самовидця (1648–1701) Г. Граб’янки (1648–1708), С. Величка (1648–1700). В історіографії України, в утвердженні її історичного буття значну роль відіграли такі праці, як «Описание в Малой России» Г. Покаса (1751), «Краткое описание о козацком малороссийском народе и воєнних его делах» С. Симоновського (1765), «Записки о Малой России» J1. Маркевича (1798), «История о Малой России» М. Антоновського (1799), «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), «История Малороссии» М. Маркевича (1842–1843), «Описание Старой Малороссии» О. Лазаревського (1888–1902), «История Украини и ее народа» О. Сфименко (1907).

Особливо вагомий внесок у цю справу зробив В. Антонович, і не тільки своїми працями («Бесіди про часи козацькі на Україні», 1897 та ін.), а як творець наукової («Київської») школи істориків (Д. Баглій, М. Грушевський, М. Дашкевич, І. Линниченкотаін.).

Повертаючись до красного письменства, слід сказати, що всі ентузіасти рідного слова були послідовними речниками національного відродження. Певна річ, не одинаковою мірою, що дало підставу П. Грабовському звернутися до них з закликом і водночас з докором («Поетам-українцям»):

Збудить чуття самопізнання,

Шаноби власної чуття,

Розсунуть цілі прямування

Замість товктися без пуття.

В 90-х роках П. Грабовський звертається з Сибіру з «Листом до молоді української», накреслюючи їй широку програму праці «коло народу українського», відвертаючи її від хуторянства й зарозумілості та орієнтуючи на «європейство на грунті українському». Тоді ж у листі до В. Лукича обстоює думку про те, що «інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе», що вона «не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але і зробити ті думки по спромозі власністю народу».

І. Франко назвав поезію П. Грабовського «криком болю і туги за рідною Україною». Ці «біль і туга» вчуваються в історичних поемах С. Руданського «Мазепа», «Іван Скоропадський», «Павло Полуботок», у вірші В. Мови (Лиманського) «Не пустуй, моя голубка», в якому звучить осуд імперської політики царизму і віра в незнищенність України:

Україна — то народ.

А народи не вмирають.

А живуть із рода в род:

І прибиті лихом тяжким,

Знеможе ні в боротьбах,

Вони знову відживають

І в кайданах, і в гробах;

І встають вони, могутні,

Розруйновують гроби,

І ідуть за правду й волю,