Розділ «СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ»

«Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи! Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо…»

1902 року виникла Українська Народна Партія шляхом злиття політичних гуртків з близькими за світоглядом членами РУП, які вийшли з останньої. В програмі партії її натхненник і ідеолог М. Міхновський писав: «Свідомий Українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше. Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будущину».

Засноване 1908 року в Києві Товариство українських поступовців (ТУП) було глибоко законспірованою політичною партією, яка згуртувала національні сили. 1917 року ТУП стало одним із засновників Центральної Ради. В заяві ТУП до IV Державної Думи (1912) містилися такі програмні положення: «Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депутатами, котрі, не бувши українцями по походженню, але правильно оцінюючи становище представників демократичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово і взагалі всі прояви українського життя, і завдяки яким українська інтелігенція й український народ позбавлені можливости користуватися своєю мовою та іншими засобами національної культури…»

Заяву підписали М. Грушевський, С, Єфремов, Є. Чикаленко, І. Шраг та ін.

В активному спротиві до самодержавного режиму стояли всі культурно-освітні чинники, що їх, як було вже показано, постійно й невідступно цей режим переслідував. Це й український театр (його чільні діячі І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький), і «Просвіти», і преса (скажімо російськомовна «Киевская старина», яка після суспільного потепління прибрала назву «Україна», була чи не єдиним в царській Україні органом українства). І взагалі такий могутній чинник як рідне українське слово, — яке так було гнане і переслідуване.

Якщо говорити про роль української культури і передусім рідного слова в національному відродженні, то поза всіма хронологіями тут найперше згадуємо Тараса Шевченка. Не випадково його називано «озброєним пророком», а могутньою зброєю цією було слово, яке він, за його ж сподіванням поставив на сторожі коло «німих рабів» і возвеличив їх. Але не тільки сторожею було його полум’яне слово — воно подвигало українців до усвідомлення себе як нації, кликало словами «Заповіту» повставати і рвати кайдани.

«Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло».

Із статті С. Петлюри «Вчіться у Шевченка» (1908): «До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе Шевченко. «Сонце йде і за собою день веде!» — каже він в одному із своїх віршів і цілою своєю творчістю поетичною наближає ранок «народнього дня». Він певен, що день цей настане і тільки тоді «спочинуть не-вольні руки», а правда оживе:

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтленнеє, а слово нове

Меж людьми криком понесе

І люд окрадений спасе…»

Українська література, відкликаючись на потреби життя, подавала образи інтелігентів-демократів і передусім національно свідомих особистостей. Це, зокрема, спроби П. Куліша (повісті «Майор», 1859 і «Украинские незабудки», 1861), в яких народолюбці, щоправда, окреслені схематично, оповідання

О. Кониського «Пропащі люди», 1862 та «Перед світом», 1866. У цих творах відчувається жива атмосфера змагань української молоді 1860-х років.

На значно вищому художньому рівні цю тему освоїв І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари» (написана 1870—71 роках, вперше побачила світ у Києві 1874-го). І хоч до україножерського Емського указу було ще два роки, цензура викреслила найгостріші місця, де підносилась ідея національного відродження, а також засуджувалася політика російщення. З відновленими купюрами твір було видано у Львові 1904 року.

У виданій у Львові полемічній книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) І. Нечуй-Левицький, який прибрав тут собі псевдонім «І. Баштовий» захищає українство, зокрема рідну мову і літературу, від шовіністичних нападів, викриває «безсоромну наглість» адміністративних великоруських осіб, їх «примітивний націоналістичний дух нетерплячості до інших народів» та солідарність з ними «навіть деяких високорозвитих великорусів». Лариса Косач кинула виклик імперській системі вже самим вибором літературного псевдоніму-Леся Українка, зрівнявши своє ім’я з іменем поневоленої Батьківщини, становище якої під царським скіпетром було «страшніше Дантового пекла». «Змагаймося за нове життя!» — цей клич поетеси був націлений на визволення з того пекла. Зрада рідному краєві на шляху цього поступу — незрівнянне зло, яке Леся Українка засуджує в драматичній поемі «Бояриня» (написаний з туги за рідним краєм за три дні, 27–29 квітня 1910 року, в єгипетському місті Хелуані, цей твір побачив світ на сторінках журналу «Рідний край» 1914 року, вже по смерті авторки). Історичне тло для цієї поеми — похмура епоха рідної історії, доба Руїни за часів гетьмана П. Дорошенка. Тут, ніби у психологічному розрізі показано дві України (борців за її волю і пристосовництва прислужників царського двору), а також Москву, яка нищила Україну, переманювала її нестійких синів у свій табір.

Великою підпорою для українства стала поява першого твору нової української літератури «Енеїда» І. Котляревського (1798); хоча скептики вважали, що українська мова придатна лише для таких бурлескних творів, але могутній національний надих поеми, її колорит, багата лексична палітра засвідчили про широкі можливості цієї мови.

Який уже був вірний престолові П. Гулак-Артемовський, проте й той не втерпів, щоб не дорікнути: «У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені?»

А така заява сумирного щодо влади, але з глибокими національними переконаннями Г. Квітки-Основ’яненка: «Не усе ж для москалів, може> б, треба і для нас що-небудь?..» Чи його ж палке обстоювання права українського народу на літературу своєю рідною мовою — все те употужнювало загальний спротив російщенню і поглиненню України.