Розділ «ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА ЦАРИЗМУ ТА ЇЇ АСИМІЛЯТОРСЬКА СУТЬ ВСОТУВАННЯ ІМПЕРІЄЮ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ І МИСТЕЦЬКИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

Із цієї, фактично неохопної, галереї подамо тільки найяскравіші прізвища:

Олександр Безбородько — випускник Могилянської Академії, козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер царського уряду, обергофмейстер. Платон Гамалія — капі-тан-командор, автор чотиритомної праці «Высшая теория морского знання». Микола Дараган — організатор поштової справи, високий урядник міністерської пошти. Петро Завадовський — граф, секретар кабінету Катерини II, міністр освіти. Віктор Кочубей — князь, голова Кабінету Міністрів, голова Державної Ради.

Стефан Яворський — ректор Київської Академії, протектор Московської Духовної Академії, місцеблюститель патріаршого престолу. Саме він переконав Петра І в тому, що київські вчені можуть бути найбільш корисними для російської освіти. Прослухавши в Москві проповідь Стефана, цар, якому вона дуже сподобалася, доручив патріархові викликати з Києва ще шість архімандритів чи ігуменів «в науках богоискусних к проповедованию слова Божим способных и архиерейского сана достойних».

Феофан Прокопович — професор і ректор Київської Академії, автор драми «Владимир», яка була присвячена І. Мазепі й уславлювала державну мудрість гетьмана. Після Полтавської трагедії переорієнтувався на бік царя, зачитав у Києві в його присутності панегірик, в якому назвав Мазепу «проклятим зрадником»,

«В науці нової філософії, — писав про Ф. Прокоповича В. Татищев, — він був такий учений, що й досі не було на Русі йому рівного».

У віршах Прокоповича останніх літ бринить туга («Ни с каких сторон света не видно. Все ненастие, нет и надежды, о многобедное мое счастие… "), незважаючи на те, що він, переживши чотирьох володарів трону, не впав у немилість до жодного.

Єпіфаній Славинецький — видатний учений, письменник, педагог і мовознавець. Викликаний з Києва до Москви для виправлення перекладу Біблії, був залишений там до кінця своїх днів. Заснував у Москві греко-латинську школу і був її ректором.

Дмитро Туптало-Ростовський — син козацького сотника Сави Туптала, називаного «честь і слава війська Запорозького». Вихователь Київської Академії. Проповідник гетьмана І. Самойловича та Києво-Печерської Лаври. Настоятель багатьох українських монастирів. З 1702 року — митрополит Ростовський, заснував школу для дітей усіх станів. Проголошений святим у православній церкві.

Кирило Розумовський — гетьман України, який 19 років (1746–1765) був президентом Російської Академії Наук. Мріяв про Академію Наук в Україні.

Олекса Розумовський — син гетьмана, член Сенату і міністр освіти, був прихильником російщення України.

Андрій Розумовський, син гетьмана, царський дипломат, посол у кількох державах, його підпис стоїть під Паризьким мирним договором (1814), голова російської делегації на Віденському конгресі.

Григорій Розумовський, син гетьмана, почесний член Імператорської Академії Наук, один з перших геологів у Росії.

Віктор Буняковський, математик, віце-президент Імператорської Академії. Майже сорок років викладав математику й механіку в цивільних та військових закладах Петербурга. Автор першого в Росії підручника теорії ймовірностей, лексикон математики, що став основою для російської математичної термінології.

Михайло Остроградський — родом з Полтавщини, вчився у Паризькій Сорбоні. Член Імператорської Академії Наук, а також Американської та Італійської Академій. Один з основоположників петербурзької математичної школи. Перебував під поліційним наглядом.

Яків Козельський — з полтавського козачого роду, вихованець Київської Академії і Петербурзького університету, вчений енциклопедист і філософ, член Малоросійської колегії (1722–1778). Основні праці: «Философские предложения», «Рассуждения о человеческом познании».

Петро Лодій — філософ, викладав у Львівському і Краківському університетах. 1803 року запрошений до Петербурга, перший ознайомив Росію з ідеями Канта. 1820 року йому заборонили читати лекції з філософії.

Володимир Лесевич — з козацького роду на Полтавщині. Філософ. Ознайомив російське суспільство з критичним напрямком філософської думки на Заході. Попрацювавши цілий вік у Росії, зрештою опинився серед свідомої української інтелігенції.

Осудливо ставився до перевертнів, що зреклися свого народу і його мови.

На переконання вченого, основою духовного життя народу має бути його рідна мова, всі інші мови конче будуть тільки помічними.

Памфил Юркевич — родом з Полтавщини, філософ, лектор, письменник. У 33 роки посів кафедру Московського університету. За визнанням В. Ключевського, «Його успіх у Москві був колосальний і заслужений».