Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Для людей, що знали його дуже близько, його любов до мистецтва і революції освітлювалася тим самим вогнем – несвідомим, боязким, але глибоким і сильним релігійним почуттям. До терору він прийшов своїм власним, особливим шляхом, і вбачав у ньому не тільки найкращу форму політичної боротьби, але й моральну, можливо, релігійну жертву.

(теж там, с. 29)

І. П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:

Ми поїхали через Кремль на візнику та я надумав кричати: «Геть із проклятим царем, хай живе свобода, геть із проклятим урядом, хай живе партія соціалістів–революціонерів!» Мене привезли до городської частини… Я увійшов твердим кроком. Було страшенно гидко серед цих жалюгідних боягузів, я був зухвалий, знущався з них.

Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але… Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?…

До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:

Питання проґрами її не цікавили. Можливо, із своєї комітетської діяльності вона вийшла з певним ступенем розчарування. Її дні проходили у мовчанні, у мовчазному та зосередженому переживанні тiєї внутрішньої муки, якою була повна. Вона зрідка сміялася, і навіть тоді її очі полишалися строгими та сумними. Терор для неї втілював революцію і весь світ був замкнений у бойовій орґанізації.

(теж там, с. 33)

Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:

Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській Фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907.

(теж там, с. 176)

Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:

… а обвинувачення щодо Лєонтьєвой – зняте «за душєвной болєзнью», як сказано в офіційному документі. Всі вони, крім Агапова (Дулєбова), який страждав у Петропавловській фортеці на нервовий розлад, були звільнені. До бойової орґанізації з них повернулися лише Моісєєнко і Шіллєров. Загородній був арештований у грудні 1905 р. у справі динамітної майстерні у Петербурзі, і його подальша доля мені невідома. Ефруссі прийняла участь у терорі набагато пізніше, у 1907 р. Агапов (Дулєбов), нервовий розлад якого перейшов у душевну хворобу, був переведений із фортеці до лікарні Миколи чудотворця. У листопаді–грудні 1905 р. ми зробили спробу звільнити його з лікарні і Моєсєєнко вів для цього переговори з одним із лікарів, Трошиним. Переговори покінчилися невдачею, і Агапов, так і не відкривши свого справжнього імені, помер у тій же лікарні у 1908 р.

(теж там, с. 124)

Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь–якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.

Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.

Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців–дилетантів, компенсований фанатизмом.

Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.

Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи: на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал–губернатора, генерала Трєпова, київського генерал–губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал–губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал–губернатора, адмірала Дубасова тощо.

Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але… Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В. Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістськi, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».