Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Та слушно додає до цього, що – бачите:

Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення.

(теж там, с. 39)

Як бачимо, в імперії, на відміну від будь–якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там–своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тiєї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько–японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).

Адже, знову, в усьому винні царі–деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:

Багацько людей приєднуються до загального хору та часто репетують гучніше від усіх, ніяк не будучи в душі шовіністами. Як не дивно, але це так. Я сам бував свідком цьому, та й багатьом знайомі перетворення дуже мирних та розумних людей на полум’яних ура–патріотів. Це викликано їх жалюгідним існуванням, відчайдушним почуттям, свідомим чи несвідомим, що оскільки стан не може стати гіршим, то будь–яка зміна, можливо, веде до кращого.

(теж там, с. 39)

Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.

Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що–завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»

За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова–Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з–під М. Горбачова самий об’єкт управління.

В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац–розуму, в якому любов до монарха–отця замінена відразою до монарха–деспота, не більше.

Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь–якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.

А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:

Жоден зі включених до імперії народів не злився з пануючою нацією. Звичаї Московії не мали жодної притягальної сили, та її культура часто бувала значно нижче культури підкорених нею країн. В той час, як німці, жителі Ельзасу і Лотарінґії, завойованих Францією, через кілька поколінь стали ревними французькими патріотами, жителі України, наприклад, що була раніше військовою республікою і з’єдналася з Росією 1654 р. рішенням своєї Ради, не були асимільовані Вєликоросією навіть по двох століттях спільного життя.

(теж там, с. 63–64)

Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П. Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя–освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т. Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але… про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:

Українські селяни не пам’ятають древньої історії своїх республіканських установ, але вони глибоко переконані, що за своїми національними особливостями вони порізнюються від пануючої нації великоросів, яких вони називають їх старим іменем «москалі».

(теж там, с. 64)

Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:

За таких умов нема жодної можливості зберегти централізовану імперію.