Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:

Згідно з постановою партії, із неї виділилася спеціальна бойова орґанізація, що приймає на себе, – на засадах строгої конспірації та поділу праці, – виключно діяльність дезорґанізаційну та терористичну. Ця бойова орґанізація отримує від партії, через посередництво її центру, – загальні директиви щодо вибору часу для початку та призупинення військових дій і відносно кола осіб, проти яких ці дії спрямовуються. В усьому останньому вона наділена якнайширшим повноваженнями й повною самостійністю. Вона пов’язана з партією лише через посередництво центру і повністю відділена від місцевих комітетів. Вона має повністю відокремлену орґанізацію, особливий склад (згідно з умовами самої роботи, очевидно, вельми нечислений), окрему касу, окремі джерела засобів.

Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания терориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.

Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б. Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якість там приватні пожертви, але… Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.

Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці – «мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.

Все це, якось–такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:

Гоц, Павлов і Трєгубов твердили, що вони вже вистежили Дурново і можна приступати до замаху. Ми ж були переконані, що це невірно: ми не могли припустити, щоби за нашого зосередженого спостереження наша група не помітила Дурнова.

Непорозуміння незабаром розвіялося. Виявилося при перевірці, що Гоц Павлов і Трєгубов вистежили не міністра внутрішніх справ, а міністра юстиції Акімова, що обличчям нагадував Дурново.

Тоді вони запропонували провести замах на Акімова.

(Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва, 1991, с. 22б)

Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все-таки вколошкати Дурново.

Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:

Наші бомби мали хемічний запал: вони були обладнані двома хрестоподібними трубками зі запалювальним та детонаторним приладдями. Перші складалися з наповнених сірчаною кислотою скляних рурок із балонами та надітими на них свинцевими вантажами. Ці вантажі, при падінні знаряддя за будь–якої позиції, ламали скляні рурки; сірчана кислота проливалася, запалювала суміш бертолетової солі з цукром. Запалення ж споводувало спочатку вибух грімучої ртуті, а потім і динаміта, що заповнював знаряддя. Невідворотна небезпека при наладовуванні полягала на тому, що скляні рурочки могли легко зламатися в руках.

(теж там, с. 25)

Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».

Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.

Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:

Я вірю в терор. Для мене вся революція – у терорі. Нас мало зараз. Ви побачите: буде багато. От, завтра, можливо не буде мене. Я щасливий цим, я гордий: завтра Плеве буде убитий.

(теж там, с. 19)

В іншому місці Б. Савінков пише про відомого Івана Каляєва: