Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

(теж там, с. 65)

Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:

Однак, є вагомі причини не допустити, аби внутрішня автономія не перетворилася на розчленування держави. Я не торкаюсь Фінляндії, Кавказу та Середньої Азії, абсолютно чужих елементів, які не мають нічого спільного з Росією та є радше тягарем для країни що звільнилася.

(теж там, с. 65)

Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?

Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):

Навіть тепер, незважаючи на тяжке становище Росії, союз із нею приносить Польщі економічні прибутки. Ця маленька країна іде попереду нашого промислового розвитку, і вона отримує величезний, просто безмежний ринок для своїх виробів. Польща двічі подумає, перед тим, як відмовитись від цих переваг заради задоволення мати власного короля або президента.

(теж там, с. 65–66)

Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:

Польське питання – не тільки крайній випадок серед багатьох інших. Українське ж є його відновленням у більш поміркованому вигляді. В цьому випадку відокремлення було би не лише несприятливим, але й просто неможливим хоча би тому, що губернії, розташовані по середній течії рік, які утворюють природну лінію комунікацій, не можуть бути відділені від губерній, де знаходяться гирла або витоки цих рік.

(теж там, с. 66)

Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С. Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?

Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.

Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.

Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?

Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь–якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович–Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів–Краків–Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.

Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.

Так, про що ж тут іще казати?

4. Революція. Терор наприкінці

Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал–революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.