Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Китаю все XIX ст. дошкуляли, як не опіумні війни, так народні повстання, антифеодальні та антиманджурські. Останнє з таких прокотилося 1899–1900 (так зване «Боксерське повстання») й було задавлене тільки за допомогою військової інтервенції восьми європейських держав, якою командував німецький генерал, граф фон Вальдерзее.

На той час Китай був остаточно послабленою здобиччю, від якої всі його «помічники» так і пнулися щось і собі набути. Не так, як колись португальці в Макао, що створили там потужний бізнесовий центр, однаково вигідний Європі та Китаю, а так, по–сучасному, – в пошуках дурняка. Так Німеччина пригородила собі, на всякий випадок, порт Ціндао, а Великобританія – порт Вейхай, поблизу Порт Артура; а до цього додався й сам «русскій Порт Артур». Це протирічило змісту й духу російсько–китайської угоди, підписаної в Москві підчас коронації останнього імператора Ніколая II, та китайці радше очікували допомоги з боку Росії, яка, натомість, і собі прихопила кінець китайського півострова Ляодонґ у Жовтому морі. Та почала там будувати військово–морську базу Порт Артур; можна собі тільки уявити, як здивувалися в Пекіні. Інцидент полагодили пост фактум, оформивши на вигідних умовах аренду на певну кількість років (одні джерела подають 25, інші – 36). Але, не з Японією, яку китайці тільки–но спромоглися виперти з того ж Ляодонґу. Бо, від Порт Артура до японського кордону в проливі Тсушіма, що відокремлює Корею від Японії, було десь 700 км., а до порту Сасебо в Японії – менше 1000 км. – надто вже близьке сусідство, щоби бути йому безпечним.

Війна розпочалася 26.01.1904, коли сили японського флоту напали на Порт Артур та вивели з ладу два броненосці та крейсер; а під Чемульпо в Кореї затопили ще один крейсер – «Варяґ»; хоч він – кажуть – не здався й на дні. А коли ще 31.03.1904 підірвався на міні та затонув броненосець «Пєтропавловск», разом із командуючим адмiралом С. О. Макаровим та всім його штабом, – порт–артурська ескадра фактично перестала існувати. Полишалася, єдино, фортеця Порт Артур, на чужій землі та з трьох боків оточена морем.

Наприкінці липня 1904 рештки ескадри спробували втікти та дістатися Владівостока (десь 2500 км. на північ, в обхід Кореї протокою Тсушіма), але були розсіяні та потоплені японськими військовими кораблями.

Тому командування Японії на початку квітня 1904 дало наказ військам, що стояли в Кореї, перейти річку Ялу – тисячолітній історичний кордон між Кореєю та Манджурією, та вибити росіян із Манджурії.

Кілька конче необхідних слів щодо тодішніх військових якостей армій обох воюючих сторін.

Російська армія, від Шипки та Плєвни зберегалася в тому ж вигляді, відстаючи в озброєнні адже, відставала й тоді (навіть від турків) від усіх армій Європи та могла компенсувати це, єдино, масовістю – «жівой сілой»; або ж кількістю «пушєчноґо мяса», – так у них, буває, теж кажуть.

Щодо Японії, то вона з повною мірою відповідальності поставилася до «Реставрації Мейджі» 1867–1868, метою якої було, в обличчі європейського виклику, перетворити старий Ніппон на сучасну державу, ніяк не нижчу, орґанізаційно і технічно, від Європи та Америки. Що й було на той час, за кілька десятків років, успішно досягнуто.

Японська вибухівка «шімоза», легка і потужна, істотно перевищувала якостями європейський піроксилін. Вона була створена японськими ученими, вироблена на японських хемічних підприємствах, та забезпечувала істотно дальший засяг вогнепальної зброї, на суші як на морі. Японські військові судна могли розстрілювати супротивника здаля, не потрапляючи під вогонь його артилерії. Дальший засяг мали японські легкі та малокаліберні, але швидкострільні гвинтівки «Арісака».

В улюбленому ж російському двобої на багнети («пуля дура, штик молодєц!»), японський солдат, невеличкий та рухливий, – мав чи не ще відчутнішу перевагу: знання старих, іще самурайських часів, східних прийомів ближнього бою. Від цього, до речі, чимало постраждали й учасники совєцької навали на Японію, 1945. Все це, більш–менш заздалегідь вирішувало виники всієї справи: перемогти тоді Японію – Росія в жодному разі не могла; хоч цього й близько не розуміла.

Російські окупанти в Манджурії полишили тоді по собі чимало руїн. Але заразом полишили місцевій мові й нове слово – «ло–май–ло» (або, за сучасним правописом «ло–майло»); із семантикою, відповідною семантиці слова «ламати» («той, що ламає»). Ставши на часі й синонімом певної національної приналежності. Пов’язане його виникнення, правдоподібно з тим, що зобачивши манджурську фанзу, окупанти хутко її «раскативалі по брєвнишку», побоюючись, очевидно, що там може укритись «японскій шпіон». Втім, так само вони робили, «раскативалі по брєвнишку», як ви ще про це не забули, у Новгороді, де вже жодних там «японскіх шпіонов» і близько бути не могло; спочатку за Івана III (1462–1505), а потім за Івана IV (1533–1584). Отже, можливо, що це й ґенетична звичка.

Російський командуючий, генерал А. Н. Куропаткін, кинув був на допомогу Порт Артурові відбірний Сибірський корпус, але японці розбили його під Вафонґу, в червні 1904. Було, як звичайно, чимало полонених.

Взимку 1904–1905 росіяни розраховували відсидітись, перейти на зимову позиційну війну, але японці про це й хвилини не думали. Вони перейшли в наступ у січні та остаточно розгромили російську армію під Мукденом. Таким чином, війну було закінчено, фактично; на суші ще 25.01.1905, але не на морі.

Порт Артур капітулював десь через півтораста днів облоги, 20.12.1904, але перед тим (хоч із яким же запізненням! – дійсно, в свинячий голос) йому була вислана з Росії морська допомога з Кронштадту 2.10.1904, – флот адмірала З. П. Рождєствєнского. Він складався з семи броненосців, семи крейсерів (між ними «Аврора» та «Орел»), дев’яти есмінців та необхідної кількості допоміжних суден: загалом десь 12 000 моряків. Зауважимо тут всього дві обставини, але такі, що заздалегідь перекреслювали будь–які надії на успіх, на перемогу адміральської ескадри.

1. Вона була відправлена з піврічним, принаймні, запізненням.

2. Технічний рівень був той самий, що «Пєтропавловска» або «Варяґа», – недостатня потужність та тихий хід, а до цього недалекострільна артилерія, без належного оптичного забезпечення. Японці зі своїх значно модерніших суден могли їх розстрілювати, навіть не наражаючись на відповідний вогонь.

Чи все це можна передбачити, уникнути війни? – далебі… Все це разом, з очевидністю показує, до чого в стані довести століття повної безкарності, повної безвідповідальності.

Артилерійські тренування, які не одного разу проводилися у відкритому морі підчас походу, показали вкрай незадовільний стан, вкрай низький рівень. Облишимо вже те, що час наладовування гармати значно перевищував сучасний рівень, норми інших флотів. До цього ще й «наводка на глазок», бо як оптичний дальномір має бути при кожній гарматі, то тут їх на всю ескадру було лише кілька: розкіш!

А до всього цього додавалося й ще одне, як же важливе: психологічний фактор. Іще не діставшись Далекого Сходу, – як же, виявилося, страхалися вони отих японців! Ледь допливши мілин Доґґер Банку при вході до Англійського каналу, вночі 8–9 жовтня 1904 допоміжний корабель «Камчатка», який опинився попереду ескадри, просиґналізував, що перед ним з’явилися японські есмінці (!). Нікому там і до голови не впало: а що ж би поробляли оті «японськіє есмінци» під носом у британських військово–морських баз у Портсмуті та Саутгемптоні? Шкода, але справдилася стара європейська помовка, що німець добре подумає, а потім зробить; француз спочатку зробить, а потім подумає; а росіянин не подумає ніколи, ні перед, ні після.

Досить було одного гарматного пострілу з крейсера «Орел», аби розперезалося справжнє пекло, яке з великим трудом удалося загасити: у страху – великі очі. За якихось двадцать хвилин паніки було вистрілено півтисячі снарядів. На щастя, враховуючи відмічену вище некваліфікованість артилеристів, втрати стали набагато менші, ніж могли бути. Одне англійське рибальське судно (тобто – «японскій есмінєц») перекинулося на бік, чотири інші були тяжко пошкоджені.