Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Але, повернемося до справи.

Нарешті, до всього було запроваджено й деяку принципову новацію – прийняте єдино–можливе, єдино–прийнятне рішення: непримиренність до гноблення, – на терор відповідати терором.

Щодо цього, слід зробити, мабуть, певні пояснення, певні зауваження загального характеру, – саме відносно терору. Бо надто вже позаплутували в нашому ХХ ст. (часом, – і навмисно) деякі прості моральні проблеми. Він – терор, повсюди у цивілізованому світі, вважається сьогодні криміналом та переслідується. Значною мірою тому, що Совєцький Союз підгодовував світовий терор, використовуючи його у своїх, знову ж – імперіалістичних (а значить – і терористичних) цілях.

От і поставимо запитання, а у світі імперському, тоталітарному, тобто – терористичному, – чи й там так само, терор є неприпустимий, аморальний? – бо ж там із самого початку є виключені будь–які легальні засоби боротьби за свободу. Хоч для окремої людини, а хоч і для цілих груп (скажімо – національних). А російська імперія, зокрема, завжди була державністю саме й тільки терористичною, від початків свого існування. Адже, це вичерпно підтверджується її історією.

Чи не були акціями масового терору з боку Московії (матері наступних Російських імперій) – походи Івана III або Івана IV на Новгород? – так, безумовно були.

Чи не було акцією масового терору з боку Пєтра I – знищення Батурина та попалення всієї Північної України, найбільш на той час залюдненої? – так, безперечно було.

Чи не творила масовий терор Єкатєріна II в Україні, знищуючи Січ, депортуючи українців та пораблюючи їх офіційно? – а потім роблячи те саме з Кримським ханатом? Так, творила, не заперечити.

А, який безоглядний терор і ґеноцид проти народів Кавказу (до речі, підтриманий А. Пушкіним та іншими патріотами) розв’язав був Ніколай Палкін? Бо там від самого початку практикували тактику випаленої землі та ґеноциду; і тягнулося це десятки років, до падіння Шаміля 1859.

А, хіба не супроводжувалися масовим терором та «етнічними чистками» обидві наступні окупації України – 1919 та 1943–1944? – забули, скільки мільйонів людей було тоді понищено, скільки репресовано? Останнім разом це був той час, коли репресували цілі народи, – татар, чеченців, німців Поволжя. А брати–однодумці Сталін і Жуков плекали мрію – виселення цілої України до Сибіру.

Чи, може не пам’ятається вже й те, що було дослівно вчора? – масовий ґеноцид «новой дємократічєской Росії» з отим її недолугим із колишнього Політбюро, в Чечні, – 1994–1995 та 1999?

Але, досить. Підіб’ємо підсумок, чи не були російська імперія у всіх її виданнях: Першою, Другою або Третьою, байдуже, – терористичним утворенням, терористичною державністю? – що ж, хай хтось спробує заперечити. Бо у всіх іще в пам’яті Третя, – найбільш злочинна з усіх трьох дотеперішніх.

А тепер поставимо до цього й остаточне запитання: а, чи терор проти чогось подібного, бодай, – не буде все ж чимось аморальним? – далебі, тут нема чого й думати, – якраз навпаки.

Однак, є й другий бік справи – практичний. Совєцька історія в отій, найтерористичнішій країні світу, яка тому найбільше страхалася терору, – вчила, що терор – то дурниці; насамперед – неефективний, інша справа – «двіжєніє масс». Добре, розважимо й цей бік справи, подивимось.

Щодо ндивідуального терору, то тут зерно істини – безперечно є. В позитивному балансі тут залишається мінімальне, – покарання злочинця за скоєні злочини; але, за єдиної умови, коли наслідком не є смерть інших людей. Бо те, що навіть царевбивство не надто змінює хід історії, – продемонстрували російські атентати. Поготів, це стосується й певних видів масового терору: підрив автобуса зі школярами, вибух бомби в кіно, ресторані або на ринку, – все це є типове задоволення злочинних інстинктів: сучасна зброя в руках мавпи.

Все це не змінює того незаперечного факту, що цілеспрямований індивідуальний терор, як ми вже писали раніше, є єдиною формою зворотнього зв’язку народу з владою, за умови, коли в країні панує тоталітаризм та влада є нікому не підзвітна. От тут і слід показати, що ця безвідповідальність та непідзвітність, – оплачується власним життям. Створити альтернативу свідомого вибору.

Але, є ціла галузь тiєї ж, від’ємної, так би мовити, діяльності, де підпільний та потаємний терор здатний творити дива; а головне – досягти цілі. Будь–якої, все залежить від розмірів зусиль. Принаймні там, де йдеться про безглуздо великі країни, зокрема, – імперії. Проаналізуємо дещо, саме це. Все розпочалося, здається з останньою аґресією все тiєї ж аґресивної Москви, яка на словах є хоч як демократична («ми дємократи – ви дємократи…») надумала для чогось покінчити з відродженою після сталінського геноциду Ічкерією (якби ж там не було нафти). Та й обрушила на неї 1994–1996 свою військову машину; але вкінці, як відомо, вимушена була уступити. Не тому, можливо, що потерпіла військову поразку, отримавши у новорічному наступі на Джохаргала – другий Пандшер: сотні танків, спалених разом із їх екіпажами. Вистачило би, мабуть, і «пушєчного мяса», як у них кажуть, і танків. Справа була радше в тому, що почала здійснюватися погроза генерала Дж. Дудаєва, – перенести війну на терени Росії; та не просто, а у вигляді широко розгорнутого потаємного терору і диверсій. Як це обернулося проти самої Чечнi – вибухами жилих будинкiв – мiг бачити цiлий свiт (хоч i далеко не всi зрозумiли, що чечени тут нi до чого).

2. Українське національне життя й «Громада»

Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило–Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в ХVI-XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по–перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по–друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.

В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).

Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь–освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений–славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.