Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Однак, керівники Другої імперії насмілилися, через чверть століття по Кримській научці, розпочати війну й у Європі, щоправда, з благословіння самого Бісмарка; оту, зі звільненням Болгарії, з Шипкою та Плевною – 1877–1878. Щоправда, цього разу європейські держави були на висоті пильності: дали прихапнути лише шматок Басарабії та якийсь там клаптик на Закавказзі. Чи відродила була Друга Імперія по Кримі мілітарну потугу? – здається по всьому – не дуже. Звернімося за довідкою до досить популярного колись видання:

Військова реформа Мілютіна створила нову армію, і ця армія показала дива самовідданої хоробрості та витрималості.

І під Плевною, і на Шипці, і на зимовому переході через заледенілі снігові вершини Балкан люди самовіддано умирали.

Але й тут ці люди були погано годовані, погано взуті та погано озброєні, навіть гірше від турків.

Тут мається на увазі військовий міністр Алєксандра II, Мілютін, який реорґанізував військову справу в Росії після Кримського погрому, але… Важко не помітити певного протиріччя між першим та наступними реченнями, але далі все стає на свої місця, бо:

Паперові підметки, крадійливе інтенданство, яке потурає підрядникам, червива солонина і протухла капуста виявилися так само непохитними, як і самодержавство.

Розкрадали невпинно й тут, і на чолі всіх злодіїв був сам головнокомандуючий Ніколай Ніколаєвіч старший.

(С. Любош, Последние Романовы, Санкт–Пб, 1924, с. 131)

Це – знаменне свідоцтво. Бо, в значному ступені, саме внаслідок тих же постачальницьких афер була програна Кримська війна, що вимусила перехід від Першої імперії до Другої. Тепер спостерігаємо абсолютно те саме; от тобі й Д. А. Мілютін, от тобі й «рєорганізація»! Але, вже повністю провалиться наступна, русько–японська війна, тут поразка буде погірше від Кримської.

Секрет чіпляння за старе, випробуване (для нас – секрет полішинеля), супротив новому, супротив хоч невеличкій, а демократії, був – однак, дуже простим. Та був добре відомий цареві. Бо цей одного разу, на подібні домагання когось із дворян, відповів наступне:

I тепер ви, ясна річ, упевнені, що я з причини дріб’язкової пихи не бажаю поступитися своїми правами. Я даю слово, що зараз, на цьому столі, був би готовий підписати яку завгодно конституцію, якби був певний, що це корисно Росії. Але я знаю, що зроби я це сьогодні, завтра Росія розпадеться на шматки. Адже, цього й ви не хочете.

(теж там, с. 135)

Вiн не знав iще, бiдолаха що в наступному XX ст. можна буде мати всi декоративнi ознаки демократiї, тiльки без неї самої. Отже, спостерігаємо в цьому жахові розпаду своєрідний зворотній зв’язок, який нищить імперію: чим більше нахапано чужого – тим сильнішим є страх «розпастися на шматки». Єдине, що в стані утримати імперію вкупі – це тоталітаризм: чим більша імперія, тим тоталітарнішою вона має бути.

Дозволимо собі зауважити, що ті самі застереження щодо розпаду за найменшого послаблення на користь «регіонів» – чути все частіше й у сучасній Росії, – «демократичній». Демонструючи світові весь безмір її демократичності.

Цілком своєрідною особливістю Другої імперії був наростаючий терор проти владних, власне – нове його забарвлення. Бо, цей терор завжди бував у Росії, але перед тим був осмислений – обмежувався ліквідацією царюючої особи на користь іншої, яка вважала, що царювати пристало саме їй. Так Пєтр I скинув свою сестру Соф’ю, так Єкатєрєна II скинула свого чоловіка, Пєтра III, а потім його знищила; так само розпорядилися з Павлом I, сину якого не терпілося поцарювати.

За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?

На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.

Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.

Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.

За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».