Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Оборонні дії та широкий розвиток малої війни, аж до зібрання достатніх сил.

По закінченні цього – перехід у наступ, а саме:

Витиснення японців із Манджурії.

Витиснення японців із Кореї.

Висадка наших військ у Японії. Оволодіння головним містом Японії та взяття до полону мікадо (імператора, О. Б.).

Ну як, – непогано? От забув тільки «Парад Побєди» в Токіо, чи не так? Він писав цю дитинчу дурість, а недоумкуватий «Ніколашка» – «царь всєя Русі», втішався: «Прочєл с удовольствієм», писав він у таких випадках. Але цього разу «удовольствіє» було коротшим, ніж будь–коли.

«Витєснєнієм японцєв із Манджуріі» (до Кореї так і не дійшло), генерал клопотався особисто. На фронті він не надто турбувався про солдат, постачаючи їх, в основному, іконами, але сам їздив у потязі з електричним освітленням, у розкішному салоні та зі зграєю прихлебателів і холопів. В окремому вагоні їхала корова генерала Куропаткіна, бо він змолоду звик – бачите, до «парноґо молока». Побоїсько під Мукденом остаточно перекреслило його надії.

Все це була служацька еліта Росії, Другої її імперії, – звання, ордени; вони досконало знали кого та як титулувати, знали, в якій руці тримати виделку, а в якій ніж, але ви ж бачите, що жоден з них, за своїм розумом та професійними здібностями, – не поділив би лайна поміж трьома курками (не кажучи вже про чотирьох). Але, попри такий очевидний та сумний факт, зустрічаємо тут і початок ідеї, дещо так знайоме нам із наступного імперського майбутнього. В одному з останніх наказів по Манджурській армії від 2.02.1906, читаємо дослівно:

В числі тих, що повертаються з полону до шерег довіреної мені армії гг. офіцерів та нижніх чинів зустрічаються такі, що потрапили до полону не пораненими. Передписую, по всіх частинах військ, куди прибули полонені, провести ретельні та деталічні дізнання щодо обставин їх потраплення до полону, та, в разі виявлення відсутності поважних причин до здачі у полон, притягувати їх до відповідальності за статтями 262 або 263 ХХII кн. «Свода военних правил», вид. 3.

Підписав: Командуючий армією

генерал–адьютант Куропаткін

Написано так, що можна подекуди язика виламати, але… це всього тільки російський генерал із його «вєлікім і моґучім». Однак, думка є цілковито ясною: дехто явно підозрюється у навмисній здачі до японського полону, аби не ризикувати житям за «Єдiную і Нєдєлімую». Чи не нагадує це поведінку «вєлікого Сталіна», який тих, що побували у німецькому полоні – негайно відправляв до ҐУЛАҐу? – «воєнноплєнних у нас нєт, єсть ізмєннікі». Та все це – були не тільки слова.

Нагадаємо, що в совєцькі часи «Пріказ № 270 від 16.08.1941 прирівнював полон до «ізмєни родінє».

Але, поки розгортаються всі ці події, флот адмірала Рождєствєнского пливе далі й далі, часом проводячи артилерійські тренування, але незмінно з тим же слабким успіхом: не вистачає техніки. Тропіки тим часом даються взнаки та на ескадрі відбувся вже не один морський похорон. Вони затримуються на Мадаґаскарі, очікуючи підкріплення, яке пливе до них через Суец, коротшим шляхом. Приходить звістка про потоплення японцями порт–артурської ескадри; потім – і про падіння Порт Артура з його 40 000 захисників. Це не додає ентузіазму. Нарешті з’являється довгоочікувана друга ескадра під командуванням контрадмірала Фелькерзама. Але, дивно, очікування продовжується. Адмірал не дає своїм підопічним оглянутись, ганяє в різних справах, все помічає; що на «Суворовє» цілу годину піднімали якор, бо все поіржавіло; що «Донской» відстав від «Суворова» на кілька миль підчас маневрів. Ну, і всяке таке. Почався 1905, а вони все стоять. Отримують відомості про оте 9 січня 1905, коли на вулиці столиці вийшло 150 000 людей, а по них відкрили вогонь. Потім, іще через півмісяця приходить звістка про Мукден: 30 000 мертвих, 90 000 поранених, а ще 40 000 в японському полоні, – чи це не повний кінець? Тут, нарешті, адмірал наказує, промарнувавши більше двох місяців, – підняти кітви та вирушити на схід: вперед – на Японію!

Дорогою, ми про це не написали, їх порядно мотали циклони, – океани – то не Балтицька калюжа, розсіювали морем, але на щастя нікого не потопили, та всі вони – сорок п’ять кораблів, плили на схід, до протоки Тсушіма.

В Порт Артурі їх давно ніхто не чекав, та тепер могло йтися тільки про те, щоб поміж Кореєю та Японією прорватись до Владівостока, а там… На це потрібно було розвести ескадру по частинах, вислати вперед відволікаючі загони, одне слово – треба було думати. Але, адмірал Рождєствєнскій продовжував вести флот разом, наче вони були у відкритому океані…

Саме цією, мало не останньою дурістю російського адмірала, який надумав іще святкувати річницю «дня коронації єґо імпєраторскоґо вєлічєства» під носом у ворога, – повною мірою скористався командуючий морськими силами Ніппона, адмірал, князь Ґейахіро Тоґо (1847–1934, маршал з 1913). Після дводенного морського бою 14–15. 05. 1905, подробиці якого навряд чи варто розписувати, від російської ескадри полишилося чотири броненосці (разом з адміралом Рождєствєнскім) та один легкий крейсер, які було відведено до ближчого японського порту; Владівостока не дістався ніхто, а втрати японської армади були радше символічні, попри героїчний опір російських моряків.

Усю трагічну приреченість цього походу, разом із макабричним фіналом, його загальну атмосферу та почуття людей, що призначені були історією в ньому гинути, десь через півтора десятки років по тому досконало відтворить його учасник, простий моряк Алєксєй Новіков (Прібой) у романі «Цусима», книзі свого життя. Втім, перший та найкращий текст книги порядно пошматувала совєацька цензура, набагато глупіша та жорстокіша від царської. Адже, була вже Третя російська імперія та будь–яка поразка Другої – не працювала на неї. А ще кілька десятків років пізніше, – книга взагалі не могла би з’явитись, – згадайте, з чого ми починали цей розділ.

6. Жидівське питання в Росії

З усіх брудних московських наклепів на українців та Україну, – так званий «украінскій антісємітізм» виявився чи не найбільш живучим. Можливо, у цьому дещо винні й ми самі; бо знаючи, що це брехня – не дуже переймалися виправдовуватись. А ті громили, підбадьорені цим, – насідали ще більше. Бо на час заспокоюються тільки добре отримавши по пиці: такий вже у них історичний досвід, що тут поробиш. Саме це й вимушує нас, час від часу повертатися до жидівського питання. В історії самої України, до речі, абсолютно вторинного. Бо, створене було, тільки й єдино, все тим же «старшім братом»; який – віддамо належне, створив чимало питань, так жодного й не вирішивши.