Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Питання це й дійсно – вторинне, попри те, що леґенда про прихід апостола Андрія має під собою доволі вагомі підстави. А до того й нагадаємо, апологет християнства – Тертулліан з Александрії (160–240) вважав Скитію християнською країною. Апостольське християнство було віротерпним, не було державною релігією, яка у демократичному суспільстві варварів не могла мати політичного значення, отже й не було державною релігією в жодній з українських держав. Таким чином, у країні в цілому панувала, аж по часи так званого Володимирова хрещення, – повна віротерпність.

Джерелом же антисемітизму або жидофобства, цього не укрити і не спростувати, було канонічне, римське імперське християнство, бо вже 426 в обох Римах виходять погоджено імператорські едикти проти невірних (чи іновірних), які фактично виключають таких із участі у суспільному житті, виключають із числа юридичних осіб. А з іновіруючих в обох Римах – найбільше саме жидів. Не дивно, що вони подаються, мабуть, до Скитії, де вони знають – їх ніхто не переслідуватиме. Чимало подібних еміґрантів додається, правдоподібно, і з падінням Хозарату, хоч ці еміґранти вже не обов’язково є єтнічні жиди, радше тюрки юдаїстської віри. Їх теж приймають до варварського суспільства та ніхто їм не дорікає.

Ситуація радикально змінилася, коли Володимир 988 запровадив обов’язкове імперське християнство, та ще зробив його державною релігією. То була ганебна капітуляція перед рабовласницькою імперією, та ще й від імені країни, яка завжди їй збройно протистояла. Капітуляція, до речі, дурна, бо не викликана жодною історичною необхідністю. Акт чистого волюнтаризму, хіба не так? – але, чого власне й очікувати від пияки та розпусника? Це переносить до Скитії терпимість до ксенофобії та рабства. Втім, нарід не дуже сприймає оті «проґрєсівниє ідєі», включаючи й «цєнтралізованноє ґосударство», бо до першого жидівського погрому на сході, засвідченого історією в Києві 1113, – проходить чимало часу, більше століття.

Саме такий чималий проміжок часу (кілька поколінь!) – показує, що нарід не дуже охоче засвоював нові ідеї, не сприймав їх; і про подальші погроми ми ще довго не чуємо.

Так і пригадується свідчення з тiєї книги «Історії» Геродота, де він описує сучасну йому Скитію за чотири століття перед нашою ерою. Де й пише, що скити не займають чужоземних звичаїв, особливо ж – від еллінів. Як же це було добре! Бо ж, саме за цей відступ від традиції волею князя – Скитія каратиметься аж по кінець другого тисячоліття…

Потім приходять монголи з їх настановами абсолютної релігійної та расової толерантності, а вже потім ривалізує з ними великодержава Литовська, так само толерантна расово та релігійно. А тому до неї збігає й чимало переслідуваного західноєвропейського жидівства, вільно розселюючись по трьох країнах під литовськими кунігасами – Литві, Білій Русі та Україні.

Отже, можна так сказати, що жиди в Україні були здавна, а от жидівського питання – наче не було.

Воно випливає лише з упадком Великого Князівства, за Козацьких Воєн, підчас отих – Перших Визвольних Змагань від Польщі; про це ми вже писали, але… Полишається велике запитання: чи то були спеціально жидівські погроми, як от, скажімо, значно пізніше, за російського панування – у Кишиневі або Гомелі? Та, чи можна тут взагалі щось порівнювати? Адже, зрозуміємо, що жиди як національна меншина у державі Польській, та до того така, що не претендувала на національне самовизвначення, – вимушена була й у польсько–українському конфлікті ставати на бік панівної нації, поляків; а значить – проти українців. До того, не забудемо, все це відбувається не в мирний час, як оті погроми в Кишиневі або Гомелі, а на театрі військових дій, Козацьких Воєн. Отже, спільного з російськими погромами тут є, єдино, нищення людей; що ж до всього iншого…

Адже, подумайте, – там була очевидною саме ідейна сторона справи, а тут? Так, чи можна взагалі – ставити поруч Богдана Хмельницького (або його наступників) та діячів «Союза Русского Народа»?

Та, чи порівнював хтось із жидівськими погромами, скажімо, нищення мирного населення, маврів та жидів, – підчас Реконквісти в Еспанії? – щось ми про таке не чули.

Про свідомі жидівські погроми можна би поставити питання, хіба, підчас Коліївщини 1768, але тут, на жаль, ми позбавлені об’єктивної інформації. Бо, всі відомості про це повстання походять від людей упереджено ворожих тоді до нас, або росіян, або поляків; отже, з нашої точки зору – є радше звичайним наклепом. А як нема відомостей з вірогідних джерел, – доводиться закрити й саме питання.

Про пізніше українське погромство ХХ ст. руками «Союза Русского Народа», – годі й писати: тут і останньому дурневі все має бути ясно. До речі, жидівські погроми в Галичині 1918 – були польськими, в українській частині – їх не було. Про це з усією певністю засвідчив тоді американський консул у Варшаві. Отже, освічені панове поляки навчилися від своїх гнобителів більше, ніж темні українці.

Але, час нам перейти до антисемітизму російського, якого вони з властивою їм спритністю так ловко перевісили на українські плечі.

В Росії як такій, – жидів не було. Вони потрапляють до неї, як населення чужих земель: України, Білої Русі, Литви, Польщі тощо, набутих внаслідок чистої імперської аґресії. Спочатку росіяни не надто сушили собі голови цим екзотичним набутком. Підчас двох аґресій проти незалежного Новгорода, з боку Івана III та Івана IV, – жидів нищили разом із усіма іншими. Однак, коли Івану IV пощастило захопити на час Полоцьк, він розпорядився усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було достеменно виконано.

Пєтр I, в указі 1702, оприлюденому в Європі, запрошував іноземних фахівців оселюватися в Росії, ґарантуючи їм мало не культурну автономію. Однак, при цьому попередив не турбуватися жидів, хоч і мав при собі «нот’юде» – як згодом казали гітлерівці – «необхідного жида», – «бояріна Шафірова» (з колишнiх Шапіро). Їх він ставив навіть нижче від мусульман.

Офіційне ставлення в Росії до жидів, таким чином, було та полишалося суто негативним, впродовж всієї її історії, виключаючи якихось три десятка років після «Вєлікого Октября». Відповідним було й ставлення всієї російської культури, яка дотримувалася завжди послідовно державницьких, тобто – аґресивно–імперських позицій. В цьому ж руслі слухняно плив і нарід.

Не полюбляв, жидів, ніби за надмірну користолюбність «бєссєрєбрєннік» А. Пушкін, від якого вони (жиди) мали звичай не лише побирати відсотки за позичене, але й нахабно вимагати повернення позички. Та відповідно їх і описував. Краще мав би їх знати Н. Гоголь–Яновскій, але плив у загальному руслі; знову ж, нічого крім жадності, їм не приписуючи. Ославивши до того ще й як «поруґатєлів віри християнської» (отiєї – Московського патріархату).

Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…

Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):

Обмежити права жидів у багатьох випадках можна й повинно. Навіщо, навіщо підтримувати цей status in statu («державу в державі», О. Б.)? Вісімдесят мільйонів існують лише на підтримку трьох мільйонів жидішків. Наплювати на них.