Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.

«Кобзаря» – зустріли різно.

Українці – ентузіастично, адже після І. Котляревського (1769–1838), Г. Квітки–Основ’яненка (1778–1843) та Є. Гребінки (1812–1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.

Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А. Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В. Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада; в її імперські часи.

А цей же міцно забутий тепер А. Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:

… наречием, которого даже не существует, язиком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая ни новая не могут признать за свой.

(А. Сенковский, Библиотека для чтения, т. 39, 1840, с. 15)

Можна тепер тільки дивуватися пророчій прозорливості цього мало відомого сьогодні автора: він не лише передбачив «бєлую» і «красную» Росії, які будуть так завзято битися в «гражданской войне», але й «чєрную» (чи, бува, – не сьогоднішня?). Але, один в один, передбачив і їх від’ємне ставлення до української мови. Бо, й дійсно, йшов час, змінювали одна одну російські імперії, а української мови не сприймали, ні «біла Росія», ні «червона Росія», ні «стара», ні «нова»; ні ота майбутня («чорна»?).

А це, в свою чергу вчить нас усіх (у кого не сміття в голові, ясна річ), що як у Росії нема місця нічому українському, – так в Україні, так само, не має бути нічому російському. Ні старому, ні новому, ні «білому», ні «червоному» (а, поготів, – «чорному»). Та тим, єдино, буде завжди порізнюватися справжня, незалежна Україна, – від будь–якої іншої, підробної.

Саме тоді, 1840, російська інтеліґенція – «пєрєдовой отряд царізма» (чи, може, – хтось наважиться доводити протилежне?) сигналізує суспільству: з’явився новий ворог Росії – «хахлацкая мова», час оголошувати непримиренну війну, час починати «обрусєніє».

Трохи збентежений цим Шевченко починає писати дещо й російською мовою, переважно – прозу. Цей бік його діяльності є якось мало досліджений, як критиками так шевченкознавцями, але – зауважимо, що й це все стоїть на рівні вищих досягнень тодішньої російськомовної літератури. А, можливо, й далеко їх перевищує, бо це – за духом і змістом – європейська література; попри суто місцеві сюжети.

Бажання видати книжку малюнків про Україну («Живописна Україна») спонукує художника влітку 1843 навідати батьківщину. Він є добрий знайомий генерала Рєпніна, що потрапив у неласку імператора Ніколая I, та живе тепер у своєму маєтку в Яготині, Пирятинського повіту; у нього він і зупиняється. Їздить по селах, відвідує, уперше за 14 років, родину у Керилівці, відвідує й порожню Хортицю, де була колись Велика Січ Запорізька.

Враження від навідин – просто гнітюче. По–перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся… ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по–друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.

Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А. В. Никитенко (1804–1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора:

У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.

Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?

Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.

Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».

В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801–1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.

Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.