Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Капітан–лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.

Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.

Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал–губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н.Ісаєв, – починає залицятися до дружини К.Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.

Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій–небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому мiністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.

А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.

На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери… одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І. Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.

До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792–1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.

Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В. Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.

Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т. Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь–освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.

Виявилося, що й усього тiєї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та… продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.

І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.

Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа Ф. Толстого – президента Академії, він отримує дозвіл на перебування в столиці та наприкінці березня 1858 повертається до Петербурґа. Його зустрічають старі друзі, Гулак та Лазаревські, Куліш, він близько сходиться з Марковичами, але – нема більше великого художника та першого наставника Шевченка, Карла фон Брюллова, він помер влітку 1852 під Римом, покинувши Росію назавжди. Це розставання відбулося без жодних сентиментів, бо Брюллов добре знав справжню ціну країні, до якої його закинула доля, та частину слави якої він створив своїм пензлем. На пруському кордоні він демонстративно роздягся голяка, перетнув кордон та одягся в усе нове, німецьке, що доставили йому друзі. Таким уже він був, світової слави художник XIX ст., Карл фон Брюллов…

Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал–губернатора, якогось князя І. Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?

Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.

Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».

В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра–дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь–ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.

Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.

Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:

Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин–Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты–либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».