Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь–яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь–яких проґресивних сил або здорових спрямувань.

Алєксандр Гєрцєн (1812–1870), що видавав на екзилі свій революційний «Колокол» – не мав із ним проблем. Поки він кликав селян «к топору» – всі сприяли йому в розповсюджені «Колокола», аж до царських чиновників та жандармів, але… Досить було йому щось вякнути на користь поляків, польського повстання – і з «Колоколом» було по всьому: Герцен був в Росії спалений, російське суспільство відмовилося від нього все разом, від Бенкендорфа до Каракозова.

Бо, революція в Росії – то є лише нечувано прискорена реакція.

Коли саме слов’янофільством почала цікавитись царська влада – важко сказати, але в ньому її увагу привернув саме й тільки панславізм, досить добра маска. Бо Росія – то імперія – «Трєтій Рім», а така може існувати тільки за рахунок аґресії, бо ж вільних земель у світі давно немає. А навкруги, між іншим, уже XIX ст., до виникнення Ліги Націй залишається менше ста років. У світі існує вже міжнародне право, яке так ускладнює життя. Тому жити як раніше, відвертим грабіжництвом – уже не можна, не ті часи. Потрібна маска. Отже імперії – пережиткові минулих століть – потрібна пропаґандова маска. Якась бiльш–менш переконлива система доктрин та поглядiв, яка виправдовувала би її сталу аґресію. Вже не так просто захопити отих чехів, відбити у Австро–Угорщини, щоб «прікрєпіть к зємлє», а – чи то «защітіть», чи то – ще краще «освободіть». А можна й «добровольно прісоєдініть», поготів, знаходилися й такі дуркуваті «добровольци», навіть серед чехів. Всі потрібні повноваження на це тепер є, адже виявилося, що всі ми тепер є, «братья–славянє»! А кому ж легше сісти на шию, як не «братові»? Під зовні цілком благородним приводом – взяти й порабити: «прікрєпіть к зємлє», одне слово. А потім – можна й «открєпіть» до Сибіру, братської могили народів; а самим – на їх місце, на їх місце; ось тоді і «новая русская зємля». Iдея панслов’янства в аґресивній імперії упала на плідний ґрунт. Згодом, вже після тихих братів Аксакових, вніс свою лепту до ідеї «слов’янського братства» і Ф. М. Достоєвскій отой, визнаний гуманіст від «жідішєк і полячішєк». Він, власне й викрив, заради чого весь цей слов’янський балаган затівається:

Бути малоросом, чехом – дрібна ідея, бути всеслов’янином – вище, а навіщо бути всеслов’янином? Щоб сказати всеслов’янське слово. Яке воно? Православ’я, а головний виразник – велікорус.

(Ф. М. Достоевский, Полн. собр., Ленинград, 1981, т. 24, с. 222)

Що ж тут сказати? Для психіатра, це або злоякісна манія величі, або комплекс неповноцінності, меншовартості…

Однак, імперська маска «славянского єдінства» не виявилась доброю навіть попри те, що вона є всього тільки маскою. Вона спрацювала, якось–такось, лише у Балканській війні проти Туреччини (1877–1878). У війні з Японією, де аґресором добре наклали по шиї «на сопках Манджурії» (і досі забути не можуть), – вона була ні до чого. Довелося поспіхом створювати чергову байку про «захист Європи» від «дікіх азіатскіх орд», а потім від них же уносити ноги світ за очі. Її знову витягли були з небуття за Першої світової, яку підпалили за допомогою сербів, розраховуючи поживитись австрійськими володіннями, та… Якщо за японську поразку розплатились «рєволюцієй» 1905, то тут прийшлося розплачуватись набагато капітальніше: життям Другої імперії.

Після цього Третя російська імперія (1917–1991) відродилася забувши на час про таку дрібноту, як слов’яни, та в її лексиконі це слово з’явиться тільки після 1941. Бо у неї тепер – маска всіх масок: «Пролєтарії всєх стран – соєдіняйтєсь!» А ця маска відкрила для російської аґресії неосяжні перспективи – весь глобус! «Соєдінялі» тоді «пролєтарієв» по всіх усюдах, навіть там, де їх ніколи не бувало: Ангола, Афганістан, В’єтнам, Сальвадор… Особливо зграбно та пристойно це відбулося в Абіссінії, за тов. Л.І. Брєжнєва. Там спочатку зробили пролетарську революцію, скинувши імператора; потім узялися за створення «партії пролєтаріата»; а вже потім почали створювати й сам «пролєтаріат». Це останнє пішло особливо добре, якщо врахувати, що там і до революції все одно переважна більшість населення ходила голяка. Цим ґенсек зробив велику послугу марксизмові, який до нього вчив, що треба діяти якраз навпаки: буржуазія плодить пролетаріат, він створює власну партію, вона робить революцію, а вже потім настає «діктатура пролєтаріата». Так і діяли за новою, полегшеною схемою; аж поки знову, як тоді 1917, «пуп развязался» від перенапруження та замість нових прибутків не пішли самі втрати.

Ця чергова катастрофа повернула російську імперію в минуле, до геополітичної ситуації пєтровських часів. Тепер на якийсь час не до «пролєтарієв всєх стран» і світового панування. Треба відновлювати імперію, знову силами п’ятої колони приєднувати Україну, а потім думати про інших. Бо майбутнє Росії – то її минуле. Бо, бачите, Росія – то не те, що будь–яка інша країна світу, вона існує, але не змінюється. Її історія – це щось таке, як біг навкруги стадіону: рекорд поставити можна, але неможливо кудись прибігти. От і вилізла згнила сто років огидна примара «славянского єдінства», мрець, повсталий зі смітнику історії, одвічний московський зомбі.

Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер–люмпен.

12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка

Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли…

Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю…» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було…» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.

Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.

Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769–1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722–1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А. Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В. Бєлінскім, в тому що:

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще… Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».

А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»

Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.