Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Засновуючись на досить загальних індо–європейських подібностях лексики (а вони є, та в чималій кількості, поміж, скажімо, литовською мовою та латиною) він твердив, що:

Хоч для мене ще в молоді роки багато латинських слів бриніли як слов’янські, та не одного разу дивувався я, що по школах наші слави так радо та вправно навчалися латини, в той час, як німцям і мадярам то виходило значно тяжче, однак, – виріс і я в тому ж європейському упередженні, що латина – то окремішня мова.

(Цитується. за К. Скленаж, Від Чехії до Помпеї, Прага, 1989, с. 119)

Згодом він, на цій же крихкій основі, прийде до думки, що – більше від того:

Латина була одним зі старо–слов’янських діалектів, тільки дещо змінених впливом греки та слов’янам виключно близьких.

(теж там, с. 129)

Тут пастора підвели, це очевидно, деякі збіжності, яких можна простежити порівнюючи балтицькі мови (що є основою слов’янських) та латину. Не дивно тому, що з часом йому повсюдно маритиметься слов’янство: «Багацько країв, міст та сел Англії мають слов’янські імена» (звичайна кельтська спадщина, бо кельти були родичами балтів).

Не дивно, що мандруючи потім Італією, він вітально скрикнув: «Італіє! – Країно Влахославів, найстаріша країна наших дідів Венетів та Сарматів: Італіє, сестро Слави, вітаю тебе!»

Певне поняття про вихідні методи Яна Коллара можуть дати його власні тлумачення незаперечно італійських назв у типово славському (погодимося з ним!) дусі: «Італія – то була колись Віталія, від «віт» (вітез, Свантовіт)». З річками – теж нема проблеми: «Тібр, то Добр, Зубр». Місцевості Італії? – так само: «Кампанія – Компанія, Копаніце. Лаціум – то Волоття, від слова «віл», з якого походять назви – волох, валах; так само, як назва етрусків – від іншого бика – «тура». Бо, навіть усім відома Троя, то була Туроя: «місце, присвячене турові». Це вже схоже на «пунктик», – чи не занадто, бува, у нього отих биків, волів та турів?

Не обминає він і далекої Індії – уявної прабатьківщини арійських народів. Тут один міт, слов’янський, – сплітаться з іншим – не менш злоякісним, невмирущий зразок для всіх наступних спотворювачів історії. Бо, ви ж добре знаєте, – справжній міт має бути, як не космічним то принаймні глобальним.

Знайоме нам і оте «етимологізування», яким дорікав Колларові Й. Юнґманн. Замінюючи одну якусь літеру в назві ми, начебто, не надто змінюємо слово, – дрібниця; але, коли це робити з кожною, то, дослівно: можна з чого завгодно – отримати що завгодно. Чи не так?

Але, простежимо, подивимось, як слов’янський міт міг дістатися Росії, та в який спосіб примандрував нарешті туди з далекої освіченої Чехії.

На той час майже всі слов’яни, крім отих, умовних – росіян, були позбавлені державної незалежності. Є неспірним історичним фактом, що два найчисленніші слов’янські народи, – були насильницьки позбавлені незалежності саме Російською імперією; тобто – гнітилися чистим свавіллям. Всі останні та менші – західні, – гнітилися Австро–Угорською імперією. Тобто, гнітилися вже не так самодержавним свавіллям, як імперськими законами.

Українці втратили незалежність внаслідок короткозорої політики Б. Хмельницького та продажності козацької верхiвки, а також програної, внаслiдок цiєї продажностi війни 1709, в союзі зі Швецією. Не зробивши, скажемо прямо, необхідних для перемоги зусиль. Поляки можуть дякувати за це, як власній незібраності й непогодженості у критичні часи, так і хижакам–сусідам, на чолі, ясна річ, із Росією: 1772, 1793, 1795.

Незважаючи на імперіалізм та на рабський устрій Росії, всі західні слов’янофіли, пригнічені цивілізованою Австро–Угорською імперією, – всі надії покладали саме на Росію. Для нас таке щось може видатися вкрай дивним, але… так було. То й слід, насамперед, розібратися, – чому? Статися так могло з різних причин.

По–перше, вони багато чого не знали. Адже, за своїм тодішнім невіглаством вони вважали суміш угрів та тюрків, – своїми етнічними братами, родичами по крові. Бо, є й у наш час недоумки, що вважають так само. По–друге, думали, що то ж є єдиний слов’янський нарід зі своєю незалежною державністю. Та, щодо неї й не помилялися, хоч і повністю помилялися щодо народу.

Чи може вони не бачили, що то є за державність? – повилазило, як то кажуть? Напевно, можна сказати й так: дехто бачив, але – далеко не всі. Припустимо, Павел Йозеф Шафарик – це ясно бачив, та узяв це своє бачення у наступні остерігаючі слова:

Велич, на яку всі ми так дивуємося, є насправді жахливим військовим деспотизмом, який лише за формою порізнюється від древньоримської або сьогоднішньої турецької тиранії.

(Цит. за А. Мыльников, Йозеф Юнгманн и его время, Москва, 1973, с. 119)

«Турецька тиранія» була чи не цивілізованішою, але подібні здорові думки були на ті часи радше рідкістю. Що ж стосується всіх інших слов’янофілів на Заході… Адже, в самій Росії ніхто з них не бував, а як і бував, як – скажімо – Й. Добровскі, то вважайте, що з петербурзьких салонів практично не вилазив, та про все інше мав вельми приблизні уявлення.