Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:

Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.

(О. Кониський, Тарас Шевченко–Грушівський. Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).

Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?

Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило–Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з–під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця ХХ ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь–якого прояву цієї діяльності завжди, де–небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал–губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…

Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь–якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь–якого народу стало визначається мірою спадлючення тiєї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого…

Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого–небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?

Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал–губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан–лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан–лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.

Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.