Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.

(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).

Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро–Угорської монархії Габсбурґів.

До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».

Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.

(теж там, с. 108)

Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:

Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».

(теж там, с. 108)

Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.

І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу – колонізатора?

Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкiної «Декабристы», Москва,1974, тi мiсця, з яких чiтко простежується певна спадковiсть поглядiв iмперських «революцiонерiв», роздiлених цiлим столiттям.

Почнемо радше з констатацiї факту:

Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плiд великої особистої працi Пестеля, в той же час є iдейним пам’ятником цiлої революцiйної орґанiзацiї, що був обговорений та прийнятий одноголосно.

(с.75)

Далi, дiзнаємося, звiдки назва тiєї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо вiд Ярослава:

Вiн хотiв цiєю назвою вiддати належне нацiональним традицiям та пiдкреслити зв’язок майбутної революцiї з iсторичним минулим росiйського народу.

(с.75)

Тобто був так само повним невiгласом в iсторiї власного народу, як його вороги царi, або наступнi послiдовники – бiльшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацiю на честь якогось документа часiв Британiї Рiчарда I Лайонгертса; щоб пiдкреслити зв’язок американської революцiї з «iсторичним минулим» американського народу. Але пiдемо далi:

Самодержавство в Росiї за проектом Пестеля рiшуче знищувалося. Знищувався не лише сам iнститут самодержавства, але й нищився фiзично весь царючий дiм.