Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт–Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.

Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.

Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.

4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК–ОҐПУ–НКВД–МҐБ–КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не–А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – i в її наступні 100 років.

Та заспокоюють себе та інших примітивною версією: мовляв, то хтось (із росіян, ясна річ) підсунув йому ці укази, а цар, не читаючи, й підмахнув. Цікаво тільки, а чому ж цей «хтось» не підсунув чогось подібного Єлізавєті? – а «підсунувши» Пєтрові III – потім замовк навіки? Але, ми люди іншого складу, та нас не так легко надурити. А тому й будемо вважати: те, що пишеться нам про невігластво та дурість Петера Ульріха фон Шлезвіґа – Гольштайна, – то лише наклепи, породження брудного сумління, обтяженого злочином царевбивства. Пряму відповідальність за які, як і за саме вбивство, несе майбутня «царіца–матушка», Єкатєріна II.

На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».

Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.

Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.

Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.

Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.

Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.

За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.

Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.