Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?

За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».

Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.

Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».

Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:

Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)

В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до інших: «кто нє с намі – тот враґ».

Не дарма ж російський «властітєль умов» ХХ ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все – таки, російська історія ХVIII ст. та у першій третині ХIХ ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина ХIХ ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни–раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишнiх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь–якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько–пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.