Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

Після цього Хабіба іще раз замінюють на Джерраха, але хозари через рік, 730, знову йдуть на Закавказзя; військо очолює досвідчений воєначальник, син кагана Барджіль. Увійшовши стрiмким маршем до Албанії, війська Барджіля негайно почали вишукувати та вибивати мусульман, а Барджіль з головними силами дійшов Ардебілю, де стояв зі своєю армією Джеррах. Там, у дводенному побоїську хозари винищили впінь всі арабські сили, до останнього араба, разом із Джеррахом. Цей таскав за собою у походи весь свій гарем (не міг без нього), та всі його дружини та діти були продані у рабство.

Після цього погрому знову випливає Хабіб, когось там воює, навіть 732 займає Дербент, але… Його знову замінюють, цього разу на самого Мервана Iбн–Мохамеда, двоюрідного брата халіфа, та кращого і вдаливішого воєначальника арабського світу. Він відразу ж поліз на Беленджер, але чогось був змушений повернутись, ніби завдяки сильним дощам (!); одне слово – парасольки позабували…

Потім, 737, він розпочинає новий похід на північ, цього разу в саме серце Хозарату, до Волги, та мало не примушує кагана прийняти iслам. Тут арабські записи набувають настільки невірогідного змісту, що втрачають навіть видимість правдоподібності. Одне слово, ніби повний тріумф, а Мерван кудись раптом зникає.

Тому найкраще буде закінчити посиланням на совєцького історика:

По цьому Мерван направився назад у Закавказзя, захопивши величезну кількість полонених та багату здобич. Каган повернувся до приволзької столиці. Попри безсумнівну перемогу арабів та повний розгром хозарів, Хозарія не стала васалом халіфата. Араби, не маючи значних сил, не забажали залишитись у країні, їм не сподобалась холодна та похмура північна земля. Через кілька років каганат знову зміцнів.

(С. А. Плетнева, Хазары, Москва, 1986, с.40)

Отже, як бачимо, арабам знадобилося більше півстоліття на те, щоб зметикувати, що кавказький виноград є надто для них зелений. Бо забралися, врешті, не тільки з Хозарату, але й з Кавказу.

Доповнення 3. Звитяжні ядвінги

Цей нарід, ядвінги (або за літописом – “ятвягі”), відноситься, схоже, до тих, що були відомі з дуже давніх часів. Геродот, мало не за півтисячоліття перед н. е. побував у Скитії та написав, що десь на північний захід, за скитами, – живуть “меланхлени” – чорне плем’я, яких він – цілком очевидно, скитами не вважає. Однак, назва меланхлени сучасною литовською мовою пишеться як “юод вінгіс”, що виходить знову ж те саме: фонетично досконало співпадає з назвою історичних ядвінгів. Цих же останніх знали як войовничий нарід, що з незапам’ятних часів заселяв лісові пущі за Прип’яттю та Десною, дещо заходячи й на південь.

Ми не знаємо, ким були ці люди за часів Геродота. Не знаємо, навіть, чи входили вони колись до складу Великої Кимерії? – чи були, може, тільки її сусідами, частиною розлеглого колись світу балтів, який не вичерпувався й Великою Кимерією, бо простягався від Балтику по Чорне та Середземне моря.

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у “Слові о полку Iгоревє”, що “Дів кличе з дерева”, – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275 – 1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву “чернегів”, та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернiгова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.

Доповнення 4. Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця “Ночі Середньовіччя” – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки “віси” (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – “саги”, оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді (“Сага про Еґіля”) або про цілі роди (“Сага роду з Лаксдаля”, “Сага про Стурлунґів тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням “Ночі Середньовіччя” й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Iсландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі “Ланднамабок” – “Книзі про взяття країни”. Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна “Гаймскрінґла” – “Коло батьківщин”.