Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nдdal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: у – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatдд – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata -хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lддkari – лікар, lддke – лік, mаrа – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pytдд – питати, pastдд -пустити, rauda – руда, rцhotдд – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).

Доповнення 1. Смерть Олега

Смерть Ольгова–коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота (“всезнаючого”), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: “від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш”.

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: “то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!” Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: “от сего ли леба смерть мне взяти?!” Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, “разболевся умьре”.

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – “бесовская чудеса творя”. Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100% передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

Як наші ґерманські родичі з півночi поставляли тепер Києву воїнів, на виправи якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або “Пугачевского бунта”, писнувши оту свою “Песнь о вещем Олеге”. Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне “вєщій”. Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є “вєщій”? “Вєщім” був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – “кудєсник, любимєц богов”.

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздiшої у світі.

Доповнення 2. Хозарат i араби

Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610–629, яку Л.Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Iран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Iран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все iнше було добуте шляхом агресії.

Після зайняття Iрану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Iсторію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.

Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.

Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Iбн–Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар–Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар–Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.

Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.

На рік 684 припадає короткочасна окупація хозарською армією всього Закавказзя, та закріплення за ним данин Хозарату.

Однак, араби не заспокоюються. Новий арабський намісник Вірменії, Мохаммед Iбн–Огбай, – знову займає Дербент, але довго утриматись не може. Та, відомо, що араби 708 знову його займають, а хозари знову 710 його відбивають. Тільки 713 арабам удається захопити знову цей важливий стратегічний центр, базу агресії. Потім – знову гублять. Але, попри це, хозари 721 займають Вірменію та вирізають там усіх арабів; потім забираються додому.

Новий арабський намісник Вірменії, Джеррах Iбн–Абдаллах аль Хакімі, один із кращих полководців халіфа, – вирушає в похід на хозарів. Йому вдається, ніби, взяти Семендер та Беленджер, навіть пограбувати навколишні могили. Але, схоже, попри й ці блискучі перемоги, які так розписують арабські ж історики (хозарских свідчень ми не маємо), халіф у Багдаді не задоволений, щось не до вподоби. Він відкликає Джерраха та призначає вже знайомого нам Хабіба аль Маслама. Цей розпочинає похід на хозарів, але вимушений повернутись; так, чомусь, нікого й не перемігши. А хозари знову, 729 нищать арабських окупантів у Албанії та без втрат повертаються до каганату.