Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Звитяжний Аларіх увійшов до Риму під рев ґотських трембіт. Що ж, трембіта й досі живе на його батьківщині, колишній Візіґоді, та, не тільки. Є таке слово й у сучасному шведському словнику: “трембіт” – труба. Там же, у Карпатах, можна спостерігати народний одяг, що перегукується з таким самим сучасної Еспанії.

Різдвяні зірки в Україні, – то як не шестикутна зірка Давіда – християнська, то частіше восьмикутна – ґотська. З ґотами вона домандрувала Скандинавії, Англії та звідти й Америки: над ялинкою Різдва у Вашингтоні – восьмикутна зірка. Ґоти любили восьмикутник, він пов’язувався зі сторонами світу, а може відігравав якоїсь важливої ролі у їх поганських віруваннях. Головна ґотська споруда в Італійській Равенні – колишній столиці остроґотів на вигнанні, – є саме восьмикутна.

У своїй пристрасті до восьмикутника – ґоти були не одинокі. Його високо цінували, як декоративний елемент, – степові кипчаки. Восьмикутними були їх юрти, восьмикутними були сидіння тронів кипчацьких ханів. Все це привідкриває нам той таємничий, але незаперечний зв’язок, який мусив колись існувати поміж ґерманами та тюрками, десь у дуже далекому минулому. Та який насьогодні, певно цілком підсвідомо відлився у тому, що найбільший відсоток турецьких еміґрантів у Європі, – живе саме в Німеччині. А назва одного з тюркських народів – “туркмен”, – містить у собі й ґерманське слово – “мен”.

В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову “гуцул” – нема від кого походити, як від “ґота”. Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М. Куриличем, можна знайти у часописі “Україна”, № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16–кутника. Є один нехарактерний 12–кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.

Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.

Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом “шана”. Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься “шань”, – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник “три” або “гора”. Гунських лицарів у китайських літописах називали “шань–юй”, що означало “син можного” або “син шанованого” (“син гори”?). Ці слова – “шана” та “шанувати”, – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова “шань” та “хан” пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське “конунґ” – щось на зразок ханського нащадка. Бо – “унг” – “юнг”, ґотською означає те саме, що гунське “юй” – нащадка (юнак). Закінчення – “унг” трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – “енко” (румунське – “енку”).

Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються ІV–ІІІ ст. п. н. е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає…

Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореїї, на сході. Найстарішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.

Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.

Римські легіони несли попереду орлів – “аквіла”, але… чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.

Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської “Едди”, тої самої, де з назов найчастіше згадуються Днiпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з “Книги царів” Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки… Все це – на тлі вічного синього неба – “кек тенгрі”, бо нічого іншого за краєм світу – немає.

Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в “Слове о полку Iгореве” автор пише, що “Дів кличе з дерева” – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні “меланхлени” Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.

Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.

З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.

Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н. е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20–30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.

Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гуновi їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни… А так, а взагалі… То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.

До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися “під глечик” та мали вузенькі вуса. Згодом це стало зовнішністю парубків, а довгі вислі вуса та оселедці запускали у нас літні козаки, сімейні люди.

Основа козацтва – то кінна культура вершників. Звідки вона?

Єдине, що можна відповісти, так це те, що вона у нас була завжди.

I це дійсно так, бо всі три великі народи, що дали нам життя: балти, ґоти та гуни, – спочатку були кочовиками, а без коня – не дуже покочуєш. Кочовиками були й кимеріяни, але вже за часів Трипільської культури – вони поступово стають осілими хліборобами, які здавна почали годувати українським хлібом мудрість грецької Еллади, отримуючи в обмін за це олію та вино. Кочовиками були й войовничі скити, які стають осілими лише недовго п. н. е.