Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь–які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття i воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.

6. Аварська епоха

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Iлека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: “Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках” (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик–хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, “пєрший русскій лєтопiсєц” у Києві.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женамъ Дулебским: аще поехати бяше Обрину, не дадяше впрячи коня, ни волу, но въпрячи 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велице, а умом горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть прицта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; их же несть ни племени, ни наследка.

“Обр” – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це “гюненґраб” – гунська могила (тобто курган) та “гюне”, що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – “білі гуни”. Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо “тєлєґі” – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – “тєлєґамі” не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: “К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. /Бог всего, что есть некстати, /вот он, вот он – русский Бог!”

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: “із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…”

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Iндії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Iран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен–Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир–Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен–Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Iрану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Iшла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.