Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні–першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 кв. – “кільцях”. Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують “Колеса Життя”, зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…

Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км., під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?

Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.

Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишнi поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.

Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше “кільце”, та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.

Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.

Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.

Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По–перше, тому, що за нею наступили “темні роки” нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По–друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – “словенська”. Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?

Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім “своєї варварської мови”, – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме:

а/ “Своя варварська мова” – то є мова окремого народу, з великої кількості інших. Тоді ґотська та гунська є мовами, так би мовити, загальнодержавного спілкування. Тоді вони ще мають злитися до єдиної слов’янської – у майбутньому. Цим майбутнім і могла бути аварська епоха, коли між аварами та більшістю населення панувало деяке відчуження, яке так анекдотично представив нам літописець.

в/ “Своя варварська мова” – то й є тодішня мова загального спілкування, майбутня українська. А ґотська та гунська – іще продовжують існувати, як мови окремих народів (хоч і більшості каганату). Таке щось – також не є неможливе.

Остаточний вибір, однак, зробити важко.

7. Побут, культура, нація

Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипiлля, балтів Кимерії, скитів, – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь–яка європейська культура.

Першою була Трипiльська, потiм балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII-VI ст. п. н. е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, “світлих асів” “Едди”. Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт–и Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.

Виділити поокремо чийсь вклад, – буває, часом, понад важко.

Найстаріші прикмети нашої сільської культури – білені хати зі стріхами та сірі орні воли, – напевно тягнуться до нас іще з часів Трипілля, але… Слово “стріха” є спільне шведському “стретак” – солом’яний дах (“так”), а це вже слово скитського періоду. Про те саме свідчить і “Едда”. Вельми старі леґенди ґерманів, – то перекази про Асґард і його мешканців, асів. За всіма ознаками вони стосуються ще доскитської епохи, перебування асів на Північному Кавказі. А леґендарний Асгард, за описами місцевості, – міг бути десь на виході Дар’яльської ущелини, на Тереку. Саме там, де той виринає із гір на рівнину. Найпишнішим, за “Еддою”, був у ньому палац Одіна; втім, і він був під стріхою (що поробиш, прості були люди), але… кожна її соломина була зроблена з чистого золота!