Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Рада конунгів, на чолі з Фритіґерном, – вирішує формувати з біженців армію.

Про це хутко довідується імператор Східного Риму Валенс (364-378). Бо Рим уже є поділений навпіл із часів Діоклетіона (284-305). Він готує війська до походу на Iран, але мерщій повертає їх на північ, до Мезії. По ґотських війнах в Римі добре знають – зі скитами нема жартів. Армія складається з 30 легіонів, це все, що мав на той час Східний Рим. Одночасно Валенс запрошує допомоги Західного Риму, але… Його ударна сила – ґерманські легіони, – відмовляються від маршу на схід. Згідно умов контракту вони мають право не воювати проти родичів, своїх; вони й використовують це право. Iмператор Заходу Ґраціан (375–383) поспіхом набирає римських солдатів запасу, та й та підмога спізнюється. Відмова йти на схід – не полишається без наслідків: на військових базах Заходу убивають чимало ґотських офіцерів. Рим – вірний собі, – брудно та брутально паплюжить своє власне право, римське право.

У серпні 378 ґоти й римляни зустрічаються під Адріанополем (тепер Едірне в європейській Туреччині). Бій триває з упального полудня та до темряви, наслідки – жахливі. Ґотська армія біженців, без тилу, без резервів, – знищує римську потугу. Вибито дві третини римських солдатів, вибиті всі, до єдиного, римські трибуни – генерали командувачі легіонів. Убитий сам імператор Валенс; нищівна поразка. Новий імператор Теодосій капітулює та дає ґотам добрі землі на поселення, між Дравою та Дунаєм, полишивши їм своє, власне керівництво. Питання начебто урегульоване, однак… Важко жити вільному варварському народові у межах рабовласницької імперії. Та й статус співвітчизників, що встигли потрапити до римського рабства, – залишається без змін.

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прiзвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по–перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По–друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй “Iсторії Риму” твердить, що це наче від “бальтес”, а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрiнчуватись “по стойкє смірно” перед згнилою півтори тисячі років тому iмперією. Як хтось там з отих неокресаних “варварів” (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною “балтес” то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово “балт” може означати сокиру, i в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто “сокири”. З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово “сокира” може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – “сукірвіс” – це ті, що “з сокирами”. Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі “кривічі”, предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – “кріеве”.

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час “все переплуталося в царстві скитськім”, – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і “негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари”. А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному “Падінні Римської імперії” твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово “трембіта” збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: “Урбс капта!” – “Місто – здобуте!” Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп.7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: “А… що ж тоді полишиться нам?”… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: “Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?”

Отримавши своє, ґоти покидають Рим та ідуть на південь, подивитися землі у Північній Африці, але доходять лише півдня Італії. Там несподівано помирає великий конунг, переможець Риму (напевно – скритовбивство, отрута) та його з почестями ховають на дні відведеної на час ріки Буссенто. Саме так поховають згодом під Тисою великого Аттілу; знову – де ґотське? – де гунське? – марно допитуватись, – все переплуталося…

Сприйнявши смерть конунга як недобрий знак, ґоти повертають на північ, до Нарбонської Ґаллії (південна Франція) та перевозять туди й весь нарід візіґотів у вигнанні. Звідти вони завоюють римську Еспанію та створять там блискучу державу, чи не найцивілізованішу на той час у християнському світі. Згодом вона стане жертвою арабської навали, та – не пропаде. За якихось сім століть (!) – все відвоює назад.

Здобуття Риму варварами, дітьми біженців з України, не було для Заходу таким уже нищівним ударом, хоч і великим збитком; ми вже писали, Аларіх витиснув з імперії – скільки зміг. Важливим був радше удар по престижу, моральні збитки. Аларіх прискорив присмерк Імперії, з якою остаточно покінчить 476 другий варвар з України, та теж зі скирів. Але, про це далі.

Бо, на нас чекають іще війни Аттіли (434–453).

Оглядаючи дотихчасовий перебіг подій, ми бачимо, що причиною падіння Риму незмінно були його сталі зазіхання на землі варварів. В яких він все більше програвав, все більше втрачав з награбованого. До цього додавався незмінний же чинник: радикальна різниця соціального устрою. Рим був рабовласницькою державою, яка без праці рабів не в стані була проіснувати дня. Скитія та Ґерманія були державами вільних виробників, де громадський устрій здавна домінував, та всі керівні посади були виборними, від голови сільської громади або тінгового судді – та по кагана багатонаціональної держави. А рабство та воля, як відомо, – співіснувати не можуть.

Iнститути демократії ми маємо й зараз, вони працюють і в сучасному суспільстві, та це є великим наслідком перемоги варварів над Римом, але… Чи так вона, працює – демократія, як колись? На це ми не можемо, на жаль, дати ствердної відповіді. В сучасному суспільстві вона працює – чим далі, тим гірше. В чому ж справа? Здається, що вона – цілком та повністю, – в рівні, так би мовити, політичного розвитку. Бо, тоді кожна людина була всебічно розвиненою (наскільки це дозволяло отримане від батьків), була закінченою індивідуальністю; та – відповідно, розумілася на житті. Коротше кажучи, не існувало тоді “мас”, які саме тому й є “масами”, що ніхто з них більше не в стані відрізнити супу від помиїв; тому й не помилялися, когось обираючи.

Але, що би там не було, скористаємося нагодою та ще раз підкреслимо оту ж, понад важливу обставину: експансія українських варварів на захід, породжена так званим “переселенням народів” – призвела до зміни соціального устрою на землях, де вони осідали. Про це дають вичерпне уявлення записи сучасних їм римських істориків. Не випадково, англійське “сосайеті” або еспанське “сосьедад” (суспільство) – перегукуються зі старим українським “сусідство”. А, оскільки все воно йде від найстарішого, бо ще балтицького “сусідрауґтіс” – сусідство, громада, співдружність, – то слід гадати, що громадський та демократичний устрій був притаманний нашій країні ще за давніх кимерійських часів.

Але, це не було їх привілеєм. Пізніші прихідці до України, скити та гуни (як врешті, мабуть, і всі народи Дешт–и Кипчак) мали подібні суспільні устрої. Отже, як ми маємо сьогодні більш–менш демократичну Європу, то це сталося тільки тому, що свого часу скитські варвари подолали Рим; та принесли на захоплені ними землі – демократію, народовладдя.

А, це є те, що й досі належно не оцінене сучасною європейською Iсторією.