Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Але, повернемося до Риму та його часів. Ґотські дракари могли перевозити по 40 озброєних, з усім необхідним. Але, нагадаємо ще раз, що після 410 на таких (очевидно!) суднах наїхали до Британії, англи, ґоти (вони ж – юти) та поріднені ним сакси, що як писав літописець – переїздили “з жеребцями та кобилами”. Тобто, на таких суднах можна було переправляти й кінноту. Дивні справи!

В одному можна бути абсолютно певними, якби той великий Рим був би в стані здійснити щось подібне, – про це й досі писали б по всіх шкільних підручниках Європи, та – аж з яким піететом! Але, то були всього тільки якісь там скитські варвари, якісь нікому не відомі люди…

Отже, після відносного ремісу у Маркоманських війнах – тяжка поразка. Ґотські війни добре далися взнаки Римові, хоч і непомітно проминули для варварів, з їх гнучкою вільною господаркою. По цих війнах наступає не тільки найдовша економічна криза в імперії, якої вдається дещо подолати тільки інтеліґентному цезареві Діоклетіану (284–305) котрий не лише мужньо здевальвував сестерцій, але й прийняв декрет про максимальні ціни, так званий “Едикт про ціни”. З тих самих часів у світі добре відомо, що кризи ніколи не подолати – не прикартавши жадість спекулянта, пустивши ціни напризволяще.

Ґотські війни породили, схоже, ще й політичну кризу. Саме з тих пір починаються намагання розділити управління імперією, яка стає некерованою в умовах тодішніх засобів зв’язку. Iніціатива в цьому й зіходить, здається, теж до Діоклетіана.

Він сам був не лише найздібнішим із цезарів по Траянові, але й спромогався ввести деяку новацію: проправивши два десятки років та наладнавши справи в державі, – пішов у відставку. Першим із римських цезарів, та здається й останнім: новація не прищепилась. Він оселився у Сполєто (Спліт), у рідний Албанії, та й зайнявся городництвом.

З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Iнші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.

4. Велика війна в Україні

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250-278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1 500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – “каліга!” А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – “каліка”. Згодом його відноситимуть до будь–якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – “аква віта” – “вода життя”, що з часом перетвориться на всім відому “оковиту” (шведською – “аквавіт”).

Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.

Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – “розділяй та володарюй”. Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.

Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи “Едди”, – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид “Едди”) та далі на північ. Про це пише Амміан.

Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.

Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: “золото Пітроаси”, яке знайдуть тільки на початку ХIХ ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.

Військовий ґеній гунів – хан Белембер – не переходить західних кордонів Візіґоди, лише ставить за Карпатами потужне укріплення Гунґвар (Гунська Фортеця). Це – обіцянка на майбутне, це його наступники приєднають Паннонію (тепер – Угорщина), а зараз є більш важливі справи.

Після перемоги у справжньому бліц–крігу 375, він створює нову державу – Гунський каганат, якому судилося, схоже проіснувати до 912 року, до смерті останнього кагана – Олега (“Ольгов–когань” літописів). Голови цієї держави, кагани – хани ханів, віднині обираються (хоч і дожиттєво) на зборах представників усіх народів країни. Першим починає своє каганське володарювання, природно, звитяжний хан гунів Белембер, переможець великої війни. Столицею великодержави він обирає Київ, в Україні настає епоха гунів. Зауважимо принагідно – із цього плине, що Київ, принаймні уже тоді був не останнім містом в Україні; з тої простої причини, що задупне містечко не обирають столицею великодержави.

Враховуючи зі знанням справи сьогодні всі історичні наслідки (а пройшло більше як півтори тисячі років), ми можемо з певністю ствердити, що ця поява в Україні майбутньої великодержави – стала найвидатнішою подією першого тисячоліття нашої ери. Так само, як найвидатнішою історичною подією наступного, другого тисячоліття, – стало створення в ХIII ст. Монгольського каганату. Але, перейдемо до наслідків.

Війна – є війна, хто тікає від неї самої, хто – від можливих політичних змін. Кому просто не до вподоби гуни – погани, якими – можливо, лякають вірних християнські попи. Одне слово, утворюється сила біженців. Разом із ними уходять на захід, за Дунай, армії двох ґотських держав, – розбиті, але не знищені. Разом, може, десь 10–15% всього тодішнього населення Скитії–України, але… В очах настраханих “варварами” римлян, це ціле “переселення народів”. На жаль, така абсолютно недоречна назва потрапила згодом і до підручників, повністю затемнюючи сутність справи. Бо, переселювалися, мабуть, народи – лише за тих незапам’ятних часів, коли їх кількість становила сотні або тисячі людей. А потім… Біженці переправляються через Дунай, шукаючи безпеки та притулку на теренах сусідів – Римської імперії. Але, римляни не схильні пускати їх до себе надто далеко, та всі вони накопичуються у Мезії (тепер Болгарія), мало не подвоюючи її населення. А це, як звичайно, створює стандартні проблеми: житло, їжа, праця…

Римляни, особливо ж – римська адміністрація, намагаються використати скрутне становище людей у власних інтересах: оббирають, примушують голодувати, навіть – продаватися за шмат хліба у римське рабство. Обрані біженцями представники, зокрема конунг Фрітігерн – колишнiй окружний суддя (“годі“) у Нижньому Подністров’ї, – не можуть знайти спільної мови з намісником провінції Мезія Люципінусом. По спробі останнього, запросивши до себе ґотських представників – підступно їх замордувати, – всякі відносини остаточно припинено.